Під дощем він допоміг жінці з дитиною — повернувшись зранку, завмер на порозі
Цей раптовий, неконтрольований спалах гніву приголомшив Назара. Відлуння її зривного крику вдарило по стінах, і маленький Остап, тонко відчувши цю агресивну напругу, голосно розплакався. Чоловік блискавично зреагував і обережно, але твердо забрав малюка з її рук, притискаючи до своїх грудей. Тієї ж миті Оксана впала в стан абсолютної істерики: вона почала хаотично змітати з лікарняного ліжка ковдру, подушки, скидати на підлогу все, до чого могли дотягнутися її руки.
На галас із коридору миттєво увірвався черговий лікар. Оцінивши критичність ситуації, він діяв швидко і професійно. Медик підійшов до пацієнтки і зробив їй необхідний заспокійливий укол, аби м’яко зняти гострий нервовий напад. Потім він різко обернувся до Назара, кинувши на нього суворий погляд.
— Назаре Івановичу, я наполегливо прошу вас більше ніколи не приводити сюди дитину! Ви ж чудово бачите: вона абсолютно не контролює себе, — жорстко відрізав лікар, випроваджуючи їх у коридор і двічі повертаючи ключ у замку.
Назар стояв під зачиненими дверима. Остап, відчувши безпеку батьківських обіймів, уже заспокоївся і тихо сопів, заховавши личко на його плечі. Чоловік підняв на лікаря очі, у яких застиг невимовний біль.
— Скажіть чесно… Вона коли-небудь зможе повернутися до нормального життя? — запитав він, киваючи на палату, де під дією медикаментів повільно засинала його дружина.
Лікар важко зітхнув і безпорадно розвів руками.
— На це підуть роки виснажливої терапії, Назаре Івановичу. І навіть за таких умов ніхто у світі не дасть вам жодних гарантій. Ви маєте бути морально готовим до будь-якого розвитку подій.
Назар повільно, механічно кивнув і попрямував до виходу з клініки. Цього разу він ніс із собою не лише маленького Остапа, а й велетенський тягар усвідомлення: їхнє спільне майбутнє з Оксаною остаточно розчинилося в тумані.
Пізно ввечері, повернувшись додому, він довго сидів у тиші власного кабінету. За стіною, у дитячій кімнаті, солодко спав його син, а сам Назар тонув у глибоких роздумах. Сьогоднішня сцена в палаті стала останньою краплею. Вона випалила в ньому всі ілюзії. Він відчув, що саме зараз, цієї ночі, мусить ухвалити найважче, але невідворотне рішення.
Зробивши глибокий вдих, чоловік узяв зі столу смартфон і набрав номер свого адвоката.
— Тарасе Михайловичу, не спите? Це Ковальчук, — його голос звучав глухо, але дуже твердо. — Нам треба терміново поговорити. Справа вкрай серйозна.
— Звісно, Назаре Івановичу. Я вас уважно слухаю, що трапилося? — адвокат миттєво перемкнувся на робочий лад.
— Я думаю про розлучення, — ці слова, вимовлені вголос, несподівано прозвучали для самого Назара як грім серед ясного неба. Вони повисли в густому повітрі кабінету, важкі й невідворотні, наче хмари перед грозою.
У слухавці на кілька секунд запала тиша.
— Я вас зрозумів, — виважено і спокійно відповів Тарас Михайлович. — Поясніть мені детальніше, що саме стало поштовхом до такого кроку.
Назар не поспішав. Він докладно, розкладаючи по поличках власні емоції, описав усі останні події: стан Оксани в клініці, її непередбачувану поведінку, свій страх за майбутнє Остапа. Він говорив про те, що хлопчик потребує стабільності, яку Оксана зараз просто фізично не здатна дати.
— Я чітко усвідомлюю, що вона конче потребує допомоги. Але це та допомога, яку я більше не можу їй дати, не руйнуючи при цьому життя дитини, — гірко підсумував він. — Повірте, це рішення розриває мене зсередини, але мій розум каже, що так буде найкраще для нас усіх.
— Назаре Івановичу, розірвання шлюбу — це дуже серйозний крок. Тут важлива впевненість, — делікатно зауважив адвокат. — Якщо ви готові, я візьму на себе підготовку документів та організацію процесу.
— Я готовий, — твердо відрізав Назар. — Починайте підготовку, будь ласка.
Наступні кілька днів перетворилися на марафон зустрічей із юристом. Вони прораховували кожну деталь. Назар категорично наполягав на тому, щоб процес розлучення пройшов максимально тихо, аби вберегти нервову систему Оксани від додаткового болю.
— Я бажаю, щоб усе пройшло якомога спокійно, — вкотре наголошував він. — Оксана не має страждати більше, ніж уже є.
— Зроблю все, щоб врахувати ваші побажання, — запевнив його Тарас Михайлович.
Одного тихого вечора Назар вийшов на балкон своєї квартири на Русанівці. Легкий вітер з Дніпра приємно охолоджував обличчя. Чоловік розмірковував про неминучі зміни. Непомітно до нього підійшла Софія Григорівна. Вона тихо сіла поруч і по-материнськи тепло взяла його за руку.
— Як почуваєтеся, Назаре Івановичу? — запитала няня із щирою турботою в голосі.
— Важко, Софіє Григорівно, — чесно зізнався він. — Але я вірю, що це правильне рішення — для Остапа, для нас усіх.
— Остапові неймовірно пощастило з таким батьком, — тихо промовила жінка. — Ви обов’язково знайдете свій шлях до щастя, я в цьому впевнена.
Її прості слова подіяли як бальзам, додавши йому сил. Рівно за місяць, стоячи у своєму кабінеті, Назар тримав у руках свідоцтво про розлучення. Він дивився на цей папір із чітким усвідомленням: тепер у його житті є син, і заради нього він справді готовий абсолютно на все.
