Під дощем він допоміг жінці з дитиною — повернувшись зранку, завмер на порозі

Няня у відповідь лише скромно кивнула, ховаючи задоволену усмішку. Вона всім серцем прикипіла до цього беззахисного хлопчика і сприймала свою роботу як справжню місію. Назар пішов спати з чітким розумінням того, що він рухається правильним шляхом. Цей довгий бюрократичний марафон став для нього початком абсолютно нової епохи.

Минуло кілька виснажливих тижнів, наповнених нескінченними дзвінками, візитами інспекторів та збором десятків печаток. І ось нарешті настав вирішальний день — день судового засідання. Назар, вдягнений у свій найкращий костюм, впевнено крокував коридорами районного суду на Подолі. На його руках спокійно сидів маленький Остап. Усередині чоловіка вирував коктейль із мандажного хвилювання та світлого оптимізму. Біля зали засідань на них уже чекав Тарас Михайлович із товстою текою документів.

— Доброго ранку, Назаре Івановичу! Який у нас сьогодні настрій? — підбадьорливо всміхнувся юрист.

— Вітаю, Тарасе Михайловичу. Не буду кривити душою — хвилююся, як школяр перед іспитом, — Назар спробував усміхнутися у відповідь.

— Це абсолютно природно, — кивнув адвокат, перевіряючи порядок аркушів у теці. — Можете не сумніватися: наша позиція залізобетонна. Ви виконали колосальну роботу. Суддя обов’язково побачить вашу щиру відданість дитині.

Секретар запросив їх до зали. Простір був наповнений суворою, протокольною тишею, яка підкреслювала урочистість моменту. За високим столом сидів суддя — людина зі строгим, але розумним поглядом.

— Оголошується слухання у справі щодо призначення громадянина Ковальчука Назара Івановича законним опікуном малолітнього Остапа, — лунко проголосив суддя.

Тарас Михайлович підвівся зі свого місця, розправляючи плечі.

— Ваша честь, ми зібралися тут, аби підтримати клопотання Назара Івановича про опікунство над цим чудовим хлопчиком. Мій клієнт на практиці довів свою абсолютну спроможність та непереборне бажання піклуватися про дитину. Ми надаємо суду всі необхідні докази: від медичних та психологічних висновків до фінансових гарантій, — голос адвоката лунав впевнено і професійно. Він передав секретарю стос паперів: ідеальні акти обстеження житлових умов, блискучі довідки від педіатра та рекомендаційні листи, що підтверджували бездоганну репутацію Назара.

— Дозволю собі додати, Ваша честь, що Назар Іванович уже створив для Остапа максимально безпечне, комфортне та, головне, любляче середовище. Він володіє всіма моральними та матеріальними ресурсами для виховання гідної людини, — завершив свою промову Тарас Михайлович і з гідністю сів.

Суддя мовчки вивчав матеріали справи, роблячи якісь помітки на своєму аркуші. Після витриманої паузи він підняв очі на Назара.

— Назаре Івановичу, чи бажаєте ви щось додати від себе до слів вашого представника? — його погляд був глибоким і проникливим.

Назар повільно підвівся. Він міцно, але обережно притискав до себе Остапа, дивлячись судді прямо у вічі.

— Ваша честь… Цей хлопчик став для мене рідним сином. Не за кров’ю, але за покликом серця. Я даю слово честі дбати про нього кожну хвилину свого життя і зробити все можливе, аби його майбутнє було щасливим і здоровим. Я повною мірою усвідомлюю вагу цієї відповідальності й абсолютно готовий нести її до кінця.

У просторій залі запала тиша, у якій було чути лише тихе дихання немовляти. Суддя ледь помітно кивнув, ще раз окинув поглядом розкладені перед ним папери й важко зітхнув, перш ніж оголосити свій вердикт.

— Ретельно вивчивши всі подані матеріали, заслухавши аргументи сторін та оцінивши фактичні обставини, суд ухвалює рішення: призначити Ковальчука Назара Івановича єдиним законним опікуном хлопчика Остапа. Мої вітання, пане Ковальчук!

Ці офіційні, сухі слова пролунали для Назара найкращою музикою у світі. Свинцева напруга, що сковувала його місяцями, нарешті відступила, давши дорогу чистій, безмежній радості.

— Дякую вам, Ваша честь, — ледве зміг вимовити чоловік, відчуваючи, як зрадливо защипало в очах.

Щойно вони вийшли за двері зали засідань, Назар не стримався і міцно, по-чоловічому обійняв Тараса Михайловича. Юридична битва була виграна. Відтепер вони з Остапом — справжня родина, і цей факт був визнаний не лише серцем, а й законом.

Кроки Назара гунко відлунювали в довгому, стерильно-білому коридорі клініки на околиці Києва. Він обережно, наче найбільшу у світі коштовність, ніс на руках маленького Остапа. У грудях чоловіка шалено калатало серце, розриваючись між гнітючою тривогою та слабким променем надії. Назар відчайдушно вірив, що ця зустріч, цей прямий контакт із малюком зможе пробити глуху стіну Оксаниної хвороби й дати їй такий необхідний поштовх до життя.

Опинившись перед знайомими дверима її палати, він на мить завмер. Глибокий вдих допоміг трохи вгамувати тремтіння в руках. Він делікатно постукав і безшумно натиснув на металеву ручку. Кімната була залита світлом: Оксана нерухомо лежала на ліжку, байдуже втупившись у вікно, де в гілках дерев плуталися яскраві сонячні промені.

— Оксано… — почав Назар, намагаючись надати своєму голосу максимальної м’якості та тепла. — Я прийшов не сам. Я привів декого, з ким тобі обов’язково варто познайомитися.

Жінка нехотячи, ніби долаючи фізичний біль, повернула голову на подушці. Її тьмяний погляд сковзнув по чоловікові й раптом завмер на дитині. На блідому обличчі на мить спалахнуло щире здивування, яке швидко змінилося обережною, майже дитячою цікавістю.

— Це наш син, Оксано. Його звати Остап, — продовжив Назар. Він підійшов упритул до ліжка і максимально акуратно, підтримуючи голівку, передав хлопчика їй у руки.

Оксана затамувала подих. Її тонкі, напівпрозорі пальці невагомо торкнулися крихітних рученят, потім провели по маленьких ніжках. Вона розглядала його так, ніби бачила справжнє диво. Остап не злякався — він дивився на жінку своїми величезними, глибокими очима. У палаті запанувала кришталева тиша, наповнена емоціями, які неможливо було передати словами.

— Це… наш син? — її голос прозвучав як ледь вловимий шепіт, але в ньому чітко бриніла іскра живої зацікавленості.

— Так, рідна. Це наш Остап, — обережно, боячись зруйнувати мить, відповів Назар, не зводячи з неї напруженого погляду.

Оксана повільно кивнула. З її очей зірвалися дві великі сльози й стрімко покотилися по запалих щоках.

— Який же він гарненький… — прошепотіла вона, і її плечі ледь помітно затремтіли від хвилювання.

Але вже наступної секунди атмосфера в кімнаті розбилася на друзки. Її обличчя раптово скам’яніло, очі звузилися, випромінюючи холод і відразу.

— Але це не моя дитина! Забирайся звідси геть! Я ненавиджу тебе! — несамовито закричала вона.