Під дощем він допоміг жінці з дитиною — повернувшись зранку, завмер на порозі
Ранок понеділка почався для Назара Ковальчука задовго до світанку. За вікнами його старої київської квартири на Подолі дрібний дощ монотонно вибивав по склу свою меланхолійну симфонію. Цей тихий, розмірений звук зазвичай діяв як снодійне, але сьогодні він лише відміряв час до вирішальної миті.
Чоловік лежав із розплющеними очима, вдивляючись у темряву кімнати. Саме сьогодні мали відбутися переговори, здатні або підняти його невелику компанію з виробництва органічної продукції на новий рівень, або залишити її на узбіччі ринку.
На електронному годиннику світилася лише п’ята ранку, проте невидима пружина напруги вже туго скрутилася десь під ребрами. Зрозумівши, що сон остаточно відступив, Назар відкинув ковдру. Він намацав ногами м’які домашні капці й тихо, щоб не розбудити тишу квартири, рушив до ванної кімнати. Гарячі струмені води обпікали плечі, змиваючи залишки нічного марева, але вимити з голови думки про майбутню зустріч із впливовим львівським інвестором було неможливо.
Нашвидку розтерши тіло жорстким рушником, Назар підійшов до відчиненої шафи. Його вибір без вагань зупинився на темно-синьому костюмі — єдиному, який він замовляв у знайомого кравця за індивідуальними мірками. Бездоганний крій завжди слугував йому своєрідними обладунками, що додавали твердості у хвилини сумнівів. Спустившись на кухню, чоловік звично потягнувся до кавоварки. Вже за мить густий аромат свіжозмелених зерен заповнив простір, створюючи ілюзію ранкового затишку.
Він сів за масивний дубовий стіл — гордість тестя, який витесав його власними руками. Потягуючи гіркувату каву, Назар бездумно гортав стрічку новин та перевіряв пошту на екрані старенького планшета. Цей ранок був розрахований до хвилини, немов складна шахова партія. Допивши напій та нашвидкуруч з’ївши шматок учорашнього вишневого пирога, він остаточно налаштувався на робочий лад.
У передпокої на нього вже чекав потертий шкіряний портфель. Назар ще раз педантично перевірив вміст: акуратно складені документи для угоди, зарядний пристрій для смартфона та кілька важких тек із фінансовою звітністю за останній квартал, де кожна цифра в гривнях була вивірена до копійки. Усе на місці. Щойно він перетнув поріг під’їзду, як його обличчя торкнувся вогкий передсвітанковий вітер. Дощ дрібною сіткою осідав на старовинну подільську бруківку, змушуючи сильніше кутатися в пальто.
Піднявши комір, Назар швидким кроком рушив до своєї «Шкоди», яка самотньо мокла під розлогим каштаном. План був простим: дістатися офісу на Хрещатику першим, зачинитися в кабінеті й ще раз прогнати в голові кожну сторінку презентації. Жодна технічна дрібниця не мала права стати на заваді. Столичні дороги о цій порі були майже порожніми, хоча слизький від дощу асфальт і розмиті в калюжах відблиски ліхтарів вимагали максимальної концентрації.
Водій Ігор, який прибув трохи пізніше, філігранно припаркував авто біля скляного фасаду бізнес-центру. Назар стрімкою ходою перетнув порожній хол і натиснув кнопку ліфта. Щойно він скинув пальто у своєму кабінеті, як у двері делікатно постукали.
— Назаре Івановичу, дозволите? — пролунав з-за дверей голос Тараса Михайловича, головного юриста компанії.
— Так, проходь! — коротко кинув Назар, зсуваючи на край столу зайві папери.
У кабінеті миттєво запанувала ділова, наелектризована атмосфера. Час ікс наближався, і їм належало узгодити останні штрихи контракту. Тарас Михайлович неквапливо розкрив свій дипломат і виклав на стіл видруковані аркуші.
— Назаре Івановичу, ось ті самі оновлені пункти, які ми з вами проговорювали вчора пізно ввечері, — зосереджено промовив юрист, посуваючи документи керівнику.
