«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

Рівно за годину вони вже сиділи одна навпроти одної за маленьким, круглим столиком у їхньому улюбленому, затишному закладі на Подолі. Тут завжди панувала особлива атмосфера: у повітрі неймовірно смачно, до запаморочення пахло щойно змеленою арабікою й свіжовипеченими, ще гарячими круасанами з вершковим маслом.

Софія двома змерзлими руками міцно обхопила велике, пузате керамічне горнятко з лате. Вона не зробила жодного ковтка — її дрібно тремтячі, бліді пальці просто нервово шукали хоч якогось рятівного тепла від гарячої поверхні посуду, намагаючись зігріти не стільки тіло, скільки зледенілу душу.

— Як ти думаєш, Олено… це ще можна якось виправити? — зовсім тихо, майже беззвучним пошепки запитала вона, з відчайдушною, дитячою надією зазираючи подрузі прямо в очі.

Олена на мить задумалася, зупинивши погляд на своєму напої, і повільно, задумливо покрутила в руках маленьку металеву ложечку.

— Софійко, ти зараз серйозно мене про це питаєш? Я навіть не знаю, як тобі на це м’якше відповісти. Мені до сліз, до фізичного болю шкода, що тобі доводиться проходити через це персональне пекло. Але, якщо бути абсолютно відвертою і не годувати тебе ілюзіями, тобі треба просто міцно стиснути зуби й рухатися далі. Він тебе підло, брудно зрадив. Ти не повинна страждати і добровільно мучити себе через такого безпринципного негідника, — її голос звучав дуже м’яко, обволікаюче, але в кожному вимовленому слові відчувалася непохитна, сталева рішучість.

Софія важко зглотнула гірку, в’язку слину, фізично відчуваючи, як горло знову болісно стискається від непрошених, токсичних спогадів. Перед внутрішнім зором, наче спалах фотокамери, знову постала та жахлива, сюрреалістична сцена: Антон із тією розпатланою, чужою дівчиною, його вбивчий, непробивний спокій, його абсолютна, майже нелюдська впевненість, ніби глибокі почуття Софії — це просто якийсь непотріб, що не має жодної реальної ваги у цьому світі.

— Я просто не можу своїм розумом збагнути, як він міг так легко, так буденно і просто це зробити. Я ж кохала його всім своїм серцем, я дихала ним, — прошепотіла вона, опустивши вологий, розфокусований погляд на дерев’яну стільницю.

Олена рвучко подалася вперед, нахилившись через маленький столик ближче до подруги. Її темні, виразні очі випромінювали щире, найглибше співчуття, на яке тільки здатна справжня подруга.

— Ти занадто довго трималася за ідеалізований образ, який сама ж і вигадала у своїй голові, Софі. Він зовсім не той чоловік, за якого ти його наївно вважала весь цей час. Те, що він зробив — це не помилка і точно не кохання, це свідомий, брудний обман і цілковита зневага до тебе. Але знаєш, що найголовніше і найцінніше в усій цій жахливій ситуації? Тепер у тебе з’явився реальний, стовідсотковий шанс почати своє власне життя з абсолютно чистого аркуша, — впевнено, з натиском промовила вона, міцно і тепло накривши своєю долонею крижану, тремтячу руку Софії.

Софія нерухомо сиділа, вдихаючи густий, затишний кавовий аромат, який химерно і тонко змішувався з ледь вловимим запахом осіннього дощу. Він саме почав дрібно накрапати за великим, панорамним вікном кав’ярні, залишаючи на склі звивисті, прозорі доріжки. Тепло від керамічного горнятка трохи зігрівало знімілі пальці, але ніяк не могло пробитися глибше до серця — там, на самісінькому дні, продовжувала безроздільно панувати крижана, глуха порожнеча.

Олена дивилася на неї з такою неприхованою, палкою турботою, що Софія чітко, без жодних сумнівів зрозуміла: подруга не збирається просто жаліти її, гладити по голові і годувати марними, солодкими ілюзіями. Вона говоритиме лише правду, якою б гіркою вона не була.

— Ти гідна чоловіка, який буде тебе поважати, який цінуватиме кожну твою рису, кожну твою думку, а не жорстоко і цинічно гратися з твоїми почуттями від нудьги, — додала Олена, трохи розслаблено відкинувшись на дерев’яну спинку свого стільця.

Її інтонація була настільки непохитною і впевненою, ніби вона вже напевно, з точністю провидиці знала, що на Софію чекає щасливе, абсолютно безхмарне майбутнє. Софія спробувала хоча б слабко, куточками губ усміхнутися у відповідь, проте липкі, темні сумніви не бажали відступати з її голови.

— Ти справді, щиро думаєш, що я ще зможу коли-небудь знайти когось нормального? Когось, кому зможу знову довіряти без остраху отримати ножа в спину? — боязко запитала вона, і в її почервонілих очах знову зблиснула тривожна, болюча непевність.

Олена раптом дзвінко, дуже від душі й заразливо розсміялася. Вона жвавим, енергійним рухом підсунула подрузі склянку зі своїм свіжим яблучним соком.

— Та звісно ж! І навіть на міліметр не сумнівайся в цьому. А тепер слухай мене сюди уважно: хочеш, підемо цими вихідними на гучну вечірку до нашого Сашка? Там стовідсотково буде ціла купа нових, цікавих і неординарних людей, гратиме класна музика. Хтозна, може, саме хтось із них і стане тим самим твоїм новим початком, — запропонувала вона з абсолютно пустотливою, хитрою і водночас підбадьорливою посмішкою, грайливо піднімаючи свою прозору склянку високо вгору. — За твою омріяну, довгоочікувану свободу, Софі!

Софія трохи спантеличено, наче вирвана з трансу, кліпнула очима, повільно перетравлюючи цю несподівану, авантюрну пропозицію. Але все ж її рука сама потягнулася до столу. Вона взяла свою важку чашку з лате і ледь чутно, з м’яким звуком цокнулася керамічним краєм об тонке скло подруги.

— За свободу, — глухою луною повторила вона, і десь у самій глибині її приглушеного, змученого голосу вперше за ці нескінченні, чорні дні промайнула зовсім маленька, крихка і несмілива нотка справжньої надії.

Тим часом звичайне міське життя навколо них продовжувало вирувати, не зупиняючись ні на секунду: у залі кав’ярні безтурботно, на повен голос сміялася велика студентська компанія за сусіднім столиком, енергійний бариста в чорному фартусі голосно гримів професійною кавомашиною, вибиваючи відпрацьовану таблетку кави, а за склом монотонно і заспокійливо шелестів прохолодний київський дощ. Олена одним великим ковтком допила свій яблучний напій і глянула на Софію з веселими, запальними бісиками в темних очах.

— Ну, ти ж не відмовишся від цієї вечірки, правда? Скажи мені “так”. Це твій найкращий, ідеальний шанс нарешті вирватися з цього депресивного, в’язкого болота і ковтнути свіжого повітря, — сказала вона, легко, по-дружньому і тепло штовхнувши дівчину в плече.

Софія глибоко, насупивши брови, задумалася. Її страшенно, до тремтіння в колінах не хотілося знову занурюватися у галасливий натовп і безглузду метушню, але впевнені слова Олени надто глибоко западали в її зранену, порожню душу.

— Знаєш… може, ти й маєш рацію. Я ж насправді ще навіть не намагалася по-справжньому, свідомо відпустити це все. Танці, нові обличчя, порожні розмови ні про що — можливо, це саме те, що мені зараз критично необхідно як ліки, — задумливо, ніби зважуючи кожне слово, відповіла вона.

Раптом дівчина відчула, як під ребрами щось ледь помітно, майже невловимо ворухнулося. Ніби крихітний, але надзвичайно впертий вогник справжнього життя пробивався крізь товстий, мертвотний шар попелу. Олена від надлишку емоцій радісно, на весь заклад плеснула в долоні.

— Ось це слова моєї улюбленої, сильної дівчинки! Досить уже сидіти забитою в темний куток, як перелякана, сіра мишка. Настав час жити далі і сяяти! — голосно вигукнула вона, стрімко, з притаманною їй грацією підхоплюючись зі свого місця.

Вони розрахувалися на барі й вийшли з теплої, затишної кав’ярні. Свіже, вологе від осіннього дощу повітря миттєво вдарило в обличчя, приємно і прохолодно освіжаючи Софіїні заплутані думки. Вона подивилася на Олену, яка з незмінною усмішкою поправляла свій великий, об’ємний шарф, і несподівано для самої себе зрозуміла одну надважливу, фундаментальну річ: її особистий світ насправді не закінчився на Антоні. Цей світ продовжує обертатися, дихати і жити.

— Ти стовідсотково права, — набагато впевненіше мовила Софія, закидаючи свою шкіряну сумку на плече. — Ми обов’язково підемо на цю вечірку до Сашка. Я справді хочу спробувати щось абсолютно нове.

Олена дуже задоволено, переможно кивнула, і дівчата неквапливо рушили вздовж вимощеної старою бруківкою вулиці, щиро сміючись над якоюсь кумедною дурницею зі своїх безтурботних студентських спогадів.

Наступного ранку Софія прокинулася з ледь відчутним, фантомним смутком, але вперше за весь цей пекельний, безкінечний тиждень вона більше не відчувала себе остаточно розчавленою і знищеною. У ній несподівано прокинулося гостре, майже забуте бажання повернути собі бодай маленьку частинку того легкого, світлого і безтурботного життя, яке вона мала ще до фатальної зустрічі з Антоном.

«Хороший, якісний шопінг — це найкраща жіноча терапія, щоб відволіктися і перезавантажити мозок», — промайнула в голові мудра, рятівна думка. Вона, згадавши вчорашню теплу розмову, швидко набрала повідомлення подрузі: «Ну що, ти готова до набігу на магазини?».