«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

Софія рвучко підняла голову, і в її почервонілих, заплаканих очах раптом спалахнув дикий, неконтрольований гнів.

— Тату, для чого?! Що ти йому взагалі збираєшся сказати? Він мене зрадив, він просто витер об мене ноги, і жодні ваші серйозні чоловічі розмови цього вже ніколи не виправлять і не скасують! — її голос несподівано, зриваючи зв’язки, зірвався на крик, і вона відчула, як до горла знову стрімко підступає задушлива, гаряча хвиля панічної істерики.

Над обіднім столом миттєво зависла важка, надзвичайно густа тиша, схожа на той вогкий осінній туман, що стелився просто зараз за їхнім вікном. Василь відверто здивовано кліпнув, невідривно дивлячись на доньку. Він настільки звик бачити свою Софію завжди ідеально слухняною, тихою та стриманою дівчинкою, що цей раптовий, шалений емоційний вибух застав його зненацька, вибивши ґрунт з-під ніг.

— Соню, заспокойся. Я ж просто хочу допомогти тобі вирішити це питання, — промовив він, але в його завжди владному, безапеляційному тоні вперше за довгі роки прослизнула відверта, щира розгубленість.

Дівчина різко, наче від удару струмом, підхопилася зі свого місця. Дерев’яні ніжки стільця з противним, ріжучим скрипом ковзнули по кухонній плитці.

— Я не хочу це обговорювати! І мені абсолютно не потрібна твоя допомога в цьому! — різко, випльовуючи слова, кинула вона, з усіх сил ковтаючи гіркі сльози, і швидко, майже зриваючись на біг, кинулася геть із кухні, назад до рятівних сходів.

— Софіє, ану негайно стій! — владно, командним голосом гукнув їй услід Василь, миттєво підводячись з-за столу, але вона навіть не подумала сповільнити кроку.

Він хотів рушити слідом, але Галина м’яко, проте надзвичайно рішуче схопила свого чоловіка за рукав ідеально випрасуваної сорочки.

— Дай їй спокій, Василю. Їй зараз зовсім не до твоїх суворих розмов і швидких рішень, — тихо, але надзвичайно вагомо сказала вона, зазираючи чоловікові прямо в очі, вимагаючи зупинитися.

Тим часом Софія кулею, перестрибуючи через сходинку, злетіла до своєї спальні, з гуркотом зачинила за собою двері й знесилено впала на розстелене ліжко. Її серце калатало десь у самому горлі, перекриваючи дихання, а думки гули, наче розтривожений, агресивний рій диких бджіл. З першого поверху ледь чутно, крізь перекриття, долинали приглушені голоси батьків, але вона не бажала вслухатися в їхню суперечку. Єдине, чого вона зараз жадібно прагнула — це втекти, сховатися від цього нескінченного, найжахливішого дня в її житті.

Софія лежала на ліжку, нерухомо, наче мертва, втупившись у темну, байдужу стелю своєї оболонської квартири. Її дихання було уривчастим, важким, а очі нестерпно пекли від солоних сліз, які вже встигли висохнути на блідих щоках, неприємно стягуючи тонку шкіру. У її запаленій, виснаженій свідомості, наче на старій, заїдженій кіноплівці, раз по раз, з мазохістською точністю прокручувалися сцени сьогоднішнього вечора.

Та самовдоволена, зверхня, лінива посмішка Антона. Його абсолютно байдужий, холодний, скляний погляд у ту саму страшну секунду, коли вона застала його з іншою жінкою. Як він взагалі міг так спокійно, так непохитно стояти там, у тому коридорі, ніби нічого надзвичайного не відбувалося? Ніби вона застала його за миттям посуду, а не за руйнуванням їхнього життя. Її тонкі пальці з силою вп’ялися в бавовняне простирадло, а зуби голосно скреготнули від безсилої, тваринної напруги.

«Чому я була такою сліпою? Чому я, дурепа, не помічала цього раніше?» — гірко, нещадно картала себе дівчина, звинувачуючи власну рожеву наївність і ту безмежну довіру, яку вона подарувала не тій людині.

Вона згадувала його солодкі, медові обіцянки довгого і безхмарного щасливого майбутнього. Згадувала, як вони безтурботно гуляли вечірнім, сяючим Хрещатиком, як щиро, до сліз сміялися над якимись абсолютно безглуздими дрібницями, як натхненно й детально планували свою спільну відпустку в засніжених, казкових Карпатах. Тепер усе це минуле здавалося їй суцільною, липкою, брудною брехнею. Тонкою, майстерно сплетеною павутиною ілюзій, що безжально розірвалася від першого ж подиху жорстокої, потворної правди.

— Ти не такий, Антоне, яким я тебе знала, — хрипко, зірваним голосом прошепотіла вона в непроглядну темряву спальні, але її слова безслідно розчинилися у в’язкій нічній тиші.

Її зболіле серце продовжувало тупо нити, проте сліз більше не було — ніби всередині все остаточно вигоріло дотла, перетворилося на пустку, залишивши по собі лише холодний, сірий попіл.

Холодний осінній ранок настав якось непомітно, боягузливо підкравшись крізь туман. Бліде, хворобливе сонце ледь-ледь пробивалося крізь щільні тканини штор, кидаючи на паркетну підлогу тьмяні, сіруваті смуги світла. Софія змусила себе підвестися, фізично відчуваючи, як усе її тіло страшенно, до кісток ломить після безсонної, сповненої задушливих кошмарів ночі.

Вона автоматично, звичною рутиною взяла до рук смартфон і почала бездумно гортати нескінченну, строкату стрічку новин, але її мозок уперто, мов магнітом, повертався до Антона. Їй було життєво, критично необхідно з кимось поговорити, виплеснути назовні цей гнійник болю, поки він не отруїв її остаточно.

Мама робила все можливе і неможливе, щоб її підтримати, але Софія чітко відчувала, що батьки, зі своїм великим життєвим досвідом і прагматизмом, не до кінця здатні зрозуміти всю глибину її особистого, молодого розпачу. Вона швидко знайшла в телефонній книзі номер Олени, своєї найкращої, перевіреної роками та кризами подруги, натиснула на зелену кнопку виклику і завмерла, напружено вслухаючись у довгі, ритмічні гудки.

— Софі, ти що, взагалі всю ніч очей не стуляла? — голос Олени в динаміку пролунав стурбовано, але з її фірмовою, ледь вловимою ноткою легкості, яка завжди рятувала.

— Так, жодної хвилини не спала, — важко, з надривом зітхнула Софія, втомлено провівши вільною рукою по своєму змарнілому обличчю. — Оленко, я просто не знаю, що мені робити з цим усім. Усе так жахливо, так непоправно заплуталося. Ми можемо зустрітися в нашій кав’ярні на Подолі?