«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

Галина м’яко нахилилася, простягнула руку й лагідно, точнісінько так само, як робила це в її ранньому дитинстві, погладила Софію по сплутаному, вологому волоссю.

— Тобі й не потрібно вирішувати жодні глобальні питання просто зараз. Дай собі час відболіти. Дозволь цій рані кровоточити стільки, скільки потрібно. Ти обов’язково впораєшся з цим, я в тебе безмежно вірю.

Софія механічно, наче зламана лялька, кивнула, хоча в її спустошеній душі не було жодного, навіть найменшого просвітку. Вона знесилено відкинулася на подушку, невідривно втупившись у білу, ідеально рівну стелю. Проти її власної волі, порушуючи всі заборони розуму, думки знову й знову поверталися до Антона. До його заразливого, щирого сміху, до палких, гарячих обіцянок перед сном, до їхніх грандіозних, розписаних у деталях планів. Як можна було так цинічно, так холоднокровно розтоптати все це заради якоїсь випадкової інтрижки?

— Я більше ніколи, ні за яких обставин не хочу його бачити, — твердо, з несподіваною, гострою злістю промовила вона, різко повернувши голову до матері.

Галина рішуче, по-командирськи кивнула на знак абсолютної згоди.

— От і не бач. Цей чоловік не вартий жодної, навіть найменшої твоєї сльозинки, Соню. Він зробив свій вибір.

Знайома з раннього дитинства кімната, кожен куток якої зберігав сотні світлих спогадів, раптом здалася Софії абсолютно чужою, холодною і ворожою. Кожен предмет інтер’єру, кожна мила дрібничка на книжковій полиці кричали про минуле, яке за одну секунду перетворилося на нестерпний, задушливий тягар.

Дівчина міцно заплющила очі, з усіх своїх невеликих сил намагаючись уявити той щасливий день, коли їй нарешті стане хоч трохи легше дихати. Але майбутнє виглядало як суцільна, непроглядна чорна діра, що засмоктувала світло. Галина дуже тихо, аби не шуміти, підвелася, збираючись дати доньці такий необхідний зараз спокій.

— Я завжди поруч, Соню. Навіть у ті найтемніші моменти, коли тобі здаватиметься, що абсолютно весь світ відвернувся від тебе, просто пам’ятай одну річ — ми з татом стоїмо за твоєю спиною, — сказала вона вже на самому порозі.

Софія лише мовчки, із вдячністю кліпнула очима, і дерев’яні двері за матір’ю безшумно зачинилися.

Густа, майже відчутна на дотик тиша знову огорнула кімнату, проте бажаного, цілющого заспокоєння так і не принесла. Софія підтягнула коліна до самих грудей, обхопила їх руками й завмерла в захисній позі ембріона. Вона фізично, кожним нервом відчувала, як її серце лунко, глухо б’ється у величезній, випаленій дірі всередині грудної клітки.

Біль невпинно пульсував у венах, і залишатися наодинці зі своїми токсичними думками ставало просто неможливо. Вони з’їдали її живцем. Вона мусила змусити себе встати з ліжка. Унизу, на їхній просторій кухні, на неї чекав традиційний сімейний вечір — непорушний ритуал, який у їхній родині не можна було скасовувати навіть у день, коли чийсь особистий світ розлетівся на дрібні друзки.

Софія неймовірно повільно, тримаючись за поручні, спускалася дерев’яними сходами на перший поверх. Звідти вже долинав звичний, розмірений гомін їхньої родини. Її ноги дрібно, зрадливо тремтіли, ніби після виснажливого, багатокілометрового марафону, але вона змусила себе випростати спину і підняти підборіддя, щоб не видати перед батьком своєї цілковитої, жалюгідної слабкості.

На великому масивному дубовому столі, застеленому лляною скатертиною, вже парували глибокі тарілки з пухкими домашніми варениками, стояла велика миска із густим, запашним борщем і плетений кошик із нарізаним, свіжим хлібом. Усе було точнісінько так само, як і завжди, але саме сьогодні ці теплі, роками вивірені домашні ритуали здавалися їй абсолютно порожніми, пластмасовими й позбавленими будь-якого сенсу.

— Привіт, тату, — стиха мовила вона, акуратно опускаючись на свій стілець. Її голос ледь пробивався крізь густий, колючий ком нервової напруги, що мертвою хваткою стискав її горло.

Василь Іванович, її батько, чоловік старого гарту, відірвався від неголосної розмови з дружиною й важким, надзвичайно пильним поглядом подивився на свою єдину доньку. Його обличчя, зазвичай суворе, висічене з каменю й непроникне, на якусь коротку, ледь вловиму мить здригнулося від прихованого занепокоєння. Він мовчки відсунув від себе тарілку з гарячою картоплею й по-хазяйськи, переплівши пальці, склав натруджені великі руки на столі.

— Соню, це правда? — його голос пролунав різко, наче удар хлиста у тиші, але за цією зовнішньою суворістю ховалася справжня, глибока батьківська турбота.

Софія миттєво опустила очі на стіл, фізично відчуваючи, як у грудях знову важчає той самий холодний, могильний камінь. Вона чудово розуміла, що мама вже встигла в подробицях розповісти йому про ганебний, брудний вчинок Антона.

— Так, тату. Усе, що розповіла тобі мама, — це чиста, абсолютна правда, — відповіла вона, з останніх, краплинних сил намагаючись стримати нову, нищівну хвилю сліз. Її зблідлі пальці нервово, до побіління дрібних кісточок, стискали вишитий край лляної скатертини.

Василь похмуро, наче грозова хмара, насупив свої густі брови, ретельно, не поспішаючи витер руки паперовою серветкою й важко, з рипом відкинувся на високу спинку дерев’яного стільця.

— Галина мені все переказала, — глухо підтвердив він. Його тон залишався крижаним, відстороненим, але очі видавали глибоку, вируючу стурбованість.

Софія відчула, як її бліді щоки починають горіти від пекучого, нищівного сорому й болю. Обговорювати такі глибоко інтимні, принизливі речі з рідним батьком виявилося набагато важче, ніж вона могла собі уявити навіть у найгірших фантазіях.

Василь завжди був людиною конкретної, швидкої дії, а не пустих, сентиментальних балачок. Він зовсім не вмів лагідно обіймати, як мати, чи знаходити тонкі, втішливі слова. Натомість він завжди брався миттєво розв’язувати будь-які проблеми, рубаючи вузли з плеча. І цей раз не став винятком із його правил.

— Хочеш, я прямо зараз заведу машину, поїду туди і дуже серйозно поговорю з цим Антоном? — абсолютно спокійно, по-діловому запропонував він, ніби йшлося про якийсь дрібний, рутинний бізнес-негаразд із постачальниками, а не про вщент, до фундаменту зруйноване життя його дитини.