«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

Галина заціпеніла, ніби вражена струмом. Її пальці настільки сильно стиснули керамічну ручку горнятка, що кісточки вмить побіліли, та вона неймовірним зусиллям волі швидко опанувала свої емоції. Жінка акуратно поставила чай на тумбочку і м’яко опустилася на самий край ліжка, поклавши свою теплу, надійну долоню на плече доньки, що безперервно здригалося від плачу.

— Соню, рідна моя дівчинко… А може, ти щось не так зрозуміла? Може, це якась жахлива, безглузда помилка, і він зможе все логічно пояснити? — голос Галини звучав лагідно і заспокійливо, але в ньому виразно бриніла нотка відчайдушної материнської надії на те, що світ її дитини ще можна врятувати.

Софія рвучко сіла на ліжку, різко скинувши материну руку зі свого плеча. У її червоних, заплаканих очах крізь пелену сліз раптом спалахнув лютий, сліпий гнів.

— Мамо, про що ти взагалі говориш?! Я бачила її у спідній білизні, напівроздягнену! А він стояв поруч у рушнику після душу! Як це, скажи мені на милість, можна «не так зрозуміти»?! Ти думаєш, у мене галюцинації, я збожеволіла і все це вигадала?!

Галина важко, з болем зітхнула і відвела погляд убік. Вона просто не знаходила потрібних слів, панічно боячись бодай однією необережною фразою зробити доньці ще болючіше. Софія відвернулася до темного квадрата вікна, за яким уже вирувала холодна київська ніч, і зовсім тихо, надломлено, ніби сама до себе, додала:

— Як він міг так підло вчинити… Ми ж весілля планували, мамо. Я свято, як дурепа, вірила, що ми тепер разом і назавжди.

Ці слова важким, холодним свинцем повисли в повітрі кімнати, такі ж похмурі й безпросвітні, як затяжний осінній дощ, що саме починав монотонно барабанити по склу.

Софія рвучко підвелася з зім’ятої постелі й підійшла впритул до вікна, вдивляючись у непроглядну чорноту, що безжально поглинала змоклі вулиці її рідного міста. Її зблідлі пальці вп’ялися у пластикове підвіконня з такою нелюдською силою, що здавалося, ще одна коротка мить — і воно з гуркотом трісне навпіл.

— Як він міг… — знову, наче в маренні, прошепотіла вона в холодну порожнечу скла.

Сліпий гнів і нищівний, паралізуючий розпач влаштували глибоко всередині неї справжнє, криваве бойовище. Їхнє омріяне весілля, та сама ідеальна сукня, яку вона так довго шукала, їхнє спільне, розписане по роках майбутнє — усе це перетворилося на жалюгідну жменю сірого попелу, безжально розтоптану його брудною зрадою. Вона повільно, мов у сповільненій зйомці, обернулася до Галини, яка продовжувала нерухомо сидіти на краю ліжка, марно шукаючи у своєму багатому життєвому досвіді хоч якісь ліки від доньчиного болю.

Мати мовчки підвелася, зробила кілька кроків назустріч і дуже обережно, ніби якусь надзвичайно тендітну, кришталеву вазу, взяла Софію за крижані, тремтячі руки.

— Соню, послухай мене дуже уважно. Ти не сама в цій біді. Я тут, я поруч із тобою, — твердо, з незламною, прадавньою материнською силою промовила Галина. Вона потягнулася вперед, щоб міцно обійняти свою дитину, захистити її від усього світу, але Софія мимоволі, інстинктивно зробила крок назад, заперечно хитаючи головою.

Її тіло зараз було суцільним оголеним нервом, і будь-який, навіть найніжніший дотик, завдавав фізичного болю.

— Мам, я просто не уявляю, як фізично це пережити. Як мені взагалі змусити себе прокидатися завтра вранці, коли єдине, у що я беззастережно, сліпо вірила, виявилося такою брудною, ницою брехнею? — голос дівчини знову небезпечно, на межі істерики затремтів, а у виснажених очах хижим блиском засяяли нові сльози.

Галина повільно повернулася на ліжко, акуратно склавши натруджені руки на колінах. Вона чудово, як ніхто інший, розуміла, що пусті, завчені втішання з дешевих мелодрам тут не спрацюють. Тут потрібна була хірургічна, болюча правда.

— Ти дуже сильна дівчинка, Соню. Ти змалечку такою була, просто іноді забуваєш про це. Так, зараз тобі щиро здається, що твій світ остаточно закінчився. Це нестерпно, пекельно боляче, але ти просто не маєш жодного права дозволити цій брудній ситуації зламати твій внутрішній стрижень, — Галина дивилася доньці прямо у вічі, не кліпаючи, передаючи їй свою впевненість. — Повір моєму досвіду: ти далеко не перша жінка у цьому світі, яку підло зрадив чоловік, і, як це не сумно визнавати, далеко не остання. Але ти гідна набагато, набагато кращого ставлення. І ти обов’язково зустрінеш того, хто цінуватиме кожну твою посмішку по-справжньому, а не сприйматиме її як належне.

Софія знову безсило опустилася на зім’яту постіль, судомно мнучи в холодних руках мереживний край наволочки. Слова матері звучали мудро й переконливо, вони мали сенс, та її розірване на шмаття серце категорично відмовлялося їх приймати.

— Я не знаю, що мені робити далі, куди взагалі себе подіти в цьому житті, — ледь чутно, немов згасаюча свічка, прошепотіла вона. Голова нещадно розколювалася від шаленої напруги, скроні пульсували гарячим болем. — Мені здається, що після цього жаху я до кінця свого життя не зможу нікому повірити. Жодній людині.