«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

Її ноги самі, на адреналіні несли її вперед, крізь крижаний, колючий мов голки осінній дощ, що саме в цю хвилину почав рясно і важко накрапати з чорного, непроглядного неба. Вона рвучко, з усієї сили відчинила важкі скляні двері ресторану і увірвалася всередину. У просторому залі раптом стало неймовірно тихо, мов у склепі.

Усі родичі завмерли за столом із піднятими кришталевими келихами, коли побачили її — мокру від холодного дощу, бліду як сама смерть і з очима, що страшно палали люттю. Очі абсолютно всіх присутніх миттєво звернулися до неї, але Софія вже перейшла ту невидиму межу, коли її хоч якось хвилювали суспільні правила пристойності.

— Мамо, тату… він знову мені зраджує! — на весь ресторан, не стримуючись, вигукнула вона, і її голос на останньому слові болісно зламався, перейшовши у надривний, тваринний схлип.

Галина миттєво, з жахом в очах схопилася зі свого м’якого місця, випадково перекинувши на підлогу срібну виделку. Її обличчя перекосилося від нерозуміння й тривоги.

— Соню, Господи милосердний, дитино моя, що сталося?! — злякано, на межі паніки запитала мати, простягаючи тремтячі руки до своєї доньки.

Софія рішуче підійшла впритул до столу і з усієї сили, наче якийсь токсичний бруд, жбурнула знайдене мереживне спіднє та зім’яту записку просто на ідеальну, білосніжну скатертину, прямо між тарілками з вишуканими делікатесами. Їй було абсолютно, кришталево байдуже на шоковані, круглі від жаху очі батьків Антона, які заціпеніли на своїх стільцях.

— Ось що я щойно знайшла в бардачку його машини! Запам’ятайте всі: ніякого весілля більше не буде. Ніколи в житті. Я йду звідси, — твердо, немов забиваючи цвяхи, карбуючи кожне слово, сказала вона.

І раптом, посеред цього хаосу, вона відчула, як разом із гнівом до неї повертається якась неймовірна, глибока і первісна сила. Сила жінки, яка нарешті звільнилася.

Антон, важко і шумно дихаючи, увірвався в яскравий зал слідом за нею, але вона вже розвернулася до виходу. Галина в повному розпачі кинулася їй навперейми, намагаючись хоча б обійняти, заспокоїти чи зупинити, але Софія різко і категорично відмахнулася від материнських рук.

— Досить із мене цього дешевого цирку і цього нескінченного приниження, — кинула вона в порожнечу і, жодного разу не озираючись, стрімко вибігла назад, на тем і холодну вулицю.

Дощ надворі помітно, з кожною секундою посилився, перетворившись на справжню, безжальну осінню зливу. Холодні, важкі краплі води нещадно били по її обличчю, змиваючи ретельний макіяж, але вона навіть не думала зупинятися чи шукати хоч якогось укриття під дахами. Її задубілі, червоні від холоду пальці страшенно тремтіли, коли вона гарячково дістала з глибокої кишені пальта свій телефон і, абсолютно не задумуючись, набрала номер Ростислава. У цю страшну, переломну хвилину їй просто життєво необхідний був поруч хтось, хто не буде нею маніпулювати, хтось кришталево чесний, хтось, хто просто мовчки дасть їй відчуття такого бажаного спокою.

— Ростиславе… мені дуже треба з тобою поговорити, — прошепотіла вона в мокру трубку, ледве стримуючи істеричні, гарячі сльози, що химерно змішувалися з дощовою водою на її щоках. — Ти… ти можеш зараз зі мною зустрітися?

Його баритон у слухавці пролунав миттєво, без жодних вагань — м’який, надзвичайно глибокий і неймовірно теплий:

— Звісно. Я зараз приїду. Де ти знаходишся?

Софія розгублено, моргаючи від крапель, озирнулася навкруги, фізично відчуваючи, як величезна, чорна порожнеча заповнює все її нутро до самих країв.

— Я на Подолі… прямо біля ресторану. Приїдь за мною, дуже тебе прошу, благаю, — благально, зриваючись на плач, сказала вона і знесилено, мокрими пальцями скинула дзвінок.

Вона так і залишилася нерухомо стояти під проливним, крижаним дощем, міцно обхопивши себе за плечі обома руками. Вона відчувала, як її дорогий, елегантний одяг миттєво намок і дуже неприємно, важко липне до змерзлого тіла. Але цей тимчасовий фізичний дискомфорт був у тисячу разів кращим і приємнішим, ніж перспектива залишатися хоч на секунду довше в тій задушливій, гнилій атмосфері суцільної брехні та лицемірства.

Минуло не більше п’ятнадцяти найдовших у її житті хвилин, коли поруч із нею плавно і м’яко загальмувала знайома машина Ростислава. Він миттєво, немов пружина, вискочив з-за керма, на ходу розкриваючи над собою велику чорну парасолю. Його світлі, пронизливі очі, в яких зараз читалася неймовірна, непідробна турбота і гостра тривога, зустрілися з її змученим, заплаканим поглядом.

— Софіє, Боже мій, що сталося? — надзвичайно стурбовано запитав він, надійно, своїм тілом сховавши її від безжальної зливи під куполом парасолі.

Вона лише безпорадно, мов маленька дитина, похитала головою, дозволяючи гірким сльозам нарешті вільно і безконтрольно текти по холодних щоках.

— Антон… Він знову мене обманув. Так цинічно і підло. Я більше ніколи, ні за що не хочу цього терпіти, — здавлено, ледь прориваючись крізь ридання, промовила вона.

Ростислав не став ставити жодних зайвих, непотрібних зараз запитань. Він просто мовчки, але надзвичайно міцно, надійно обійняв її за тремтячі, змерзлі плечі. Софія миттєво відчула, як тепло його великого, сильного тіла дає їй сили просто триматися на ногах і не впасти на мокрий асфальт.

— Поїхали звідси подалі, — дуже тихо, але надзвичайно твердо, мов граніт, сказав він.

Дівчина покірно, безвольно кивнула і, дозволивши йому обережно відчинити дверцята, вдячно, мов у рятівну гавань, сіла в теплий, сухий салон його автомобіля.

Софія знесилено, мов ганчір’яна лялька, відкинулася на спинку м’якого шкіряного сидіння в теплій машині Ростислава. Вона абсолютно порожнім, виснаженим поглядом дивилася, як важкі, прозорі краплі осіннього дощу повільно, невідворотно стікають по лобовому склу, залишаючи за собою довгі, розмиті водяні смуги. Її наскрізь промокле, сплутане волосся неприємно прилипло до зблідлого обличчя та холодної шиї, але дівчина абсолютно не звертала на цей дискомфорт жодної уваги.

Усе, що ще якусь годину тому мало для неї колосальне, життєво важливе значення, усе, що її так нестерпно хвилювало, мучило й не давало спати, тепер назавжди, безповоротно залишилося десь там, далеко позаду. У тому задушливому, галасливому ресторані, де її наївні, дівочі мрії про щасливу, ідеальну сім’ю остаточно й назавжди розбилися об чергову, брудну брехню Антона.

Ростислав дуже обережно вів автомобіль у глибокій, надзвичайно тактовній мовчанці. Він лише зрідка, плавно зупиняючись на червоних світлофорах, кидав на неї дуже теплий, сповнений щирої чоловічої турботи погляд. Він інтуїтивно давав їй той необхідний, життєво важливий простір, щоб віддихатися і прийти до тями.

— Куди поїдемо? — нарешті дуже стиха запитав він. Його оксамитовий голос пролунав у напівтемряві салону так само заспокійливо, спокійно і розмірено, як тече тиха, темна вода нічного Дніпра.

— Будь-куди… тільки, благаю, не вези мене зараз додому, — глухо, мов з-під землі, відповіла Софія, відвертаючись до мокрого вікна. Вона фізично відчувала, як її змучене горло знову болісно стискається від спазму сліз, які так і не пролилися до самого кінця.

Він розуміюче, без жодних зайвих розпитувань чи моралей кивнув і дуже плавно повернув кермо, виїжджаючи на широку, залиту дощем набережну. Нічний Київ, попри негоду, жив своїм звичним життям: яскраві, неонові вогні вуличних ліхтарів та кольорових рекламних вивісок химерно, розмитими плямами відбивалися в темній, неспокійній воді річки.

Машина м’яко, майже нечутно загальмувала і зупинилася біля одного з абсолютно безлюдних оглядових майданчиків. Ростислав вимкнув фари і тихо заглушив двигун. Густу, лікувальну тишу теплого салону тепер порушував лише монотонний, заспокійливий шум дощу по металевому даху та ледь вловимий, віддалений гул великого мегаполіса.

— Хочеш про це поговорити? — дуже м’яко, не тиснучи, запитав він, повернувшись усім своїм корпусом до неї.

Софія глибоко, судомно, на повні груди зітхнула, невідривно дивлячись на золотисті вогні величного мосту Патона, що загадково мерехтіли десь удалині крізь пелену дощу.

— Я справді, до останнього думала… щиро, як дурепа, вірила, що зможу йому це пробачити. Що він переоцінить абсолютно все і назавжди зміниться заради нас, — почала вона, і її голос зрадливо затремтів від тієї пекучої гіркоти розчарування, що отруювала кожну клітинку серця. — Але це все було абсолютно, тотально марно. Знаєш, я весь цей час бачила в ньому своє єдине, непорушне майбутнє. Я буквально жила його планами і його цілями. А тепер… тепер я навіть не уявляю, хто я така без нього. Я ніби розчинилася, зникла як особистість.

Вона швидко кліпнула, і одна велика, обпікаюче гаряча сльоза все ж зірвалася з вологих вій, повільно, залишаючи солоний слід, скотившись по її холодній щоці.

Ростислав трохи нахилився ближче, порушуючи дистанцію, і дуже обережним, майже невагомим і теплим рухом витер цю самотню сльозу подушечкою свого великого пальця.

— Ти — це ти, Софіє, — сказав він неймовірно тихо, але з такою непохитною, залізобетонною впевненістю, що його слова гучною луною відбилися в її порожній свідомості. — Ти не його безвольна, зручна тінь. Ти не чиясь там тиха наречена чи просто красивий, престижний додаток до чужого життя. Ти надзвичайно сильна, неймовірна дівчина, навіть якщо прямо зараз, у цю саму хвилину розпачу, ти зовсім цього не відчуваєш і не віриш у себе.

Ці прості, але такі глибокі, пронизливі слова вдарили в саме яблучко, безперешкодно проникаючи в найпотаємніші, найтемніші куточки її зраненого, розбитого серця. Софія раптом відчула, як десь глибоко в грудях, під товстим, холодним шаром крижаного болю, несміливо, але дуже вперто розгорається маленький, живий вогник.

— Ти… ти справді так думаєш? — тихо запитала вона, з відчайдушною надією зазираючи прямо в його світлі, теплі очі, шукаючи там хоч краплю фальші, але знаходячи лише абсолютну правду.

— Я це чітко бачу. Інакше б ти сьогодні не стояла там, під тією зливою, не кинула б йому цей виклик і не шукала б єдиного правильного виходу з тієї брудної пастки, — відповів він із легкою, неймовірно щирою усмішкою.

Вона ледь помітно, куточками губ всміхнулася йому у відповідь. Вперше за весь цей нескінченно довгий, пекельний, виснажливий вечір дівчина відчула справжнє, майже фізичне полегшення — ніби багатотонна, холодна бетонна плита нарешті назавжди впала з її тендітних плечей.

Ростислав потягнувся назад, до заднього сидіння, дістав звідти великий металевий термос і дуже неквапливо налив у кришку-чашку гарячого, надзвичайно запашного чаю з гірськими травами. Густий, ароматний пар миттєво піднявся в прохолодне повітря салону, створюючи атмосферу абсолютного затишку.

— Тримай. Тобі треба терміново зігрітися зсередини, — сказав він, дуже обережно, щоб не обпекти, простягаючи їй напій.