«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

Софія до хрусту стиснула щелепи, ковтаючи солоні, гарячі краплі, що потрапляли на губи.

— Потім поясню. Просто запам’ятай: не буде ніякого весілля, — уривчасто, наче відрізала, кинула вона і, не маючи сил чекати на подальші розпитування, різко натиснула на скидання виклику.

Вона фізично не могла зараз про це говорити. Їй катастрофічно, до запаморочення бракувало кисню. Їй потрібен був час, хоча б кілька годин тиші, аби зібрати свої розкидані по асфальту думки до купи. Алеї парку були майже безлюдними — лише кілька загорнутих у теплі шарфи перехожих квапилися у своїх буденних справах. Вони проходили повз, не звертаючи жодної уваги на дівчину, чий особистий всесвіт щойно загинув у них на очах. Не маючи більше сил зробити бодай крок, Софія безсило опустилася на найближчу дерев’яну лавку, вкриту вологою памороззю.

Вона провела крижаною долонею по вологому від сліз та мряки волоссю, відчуваючи, як серце так болісно стискається в грудях, що аж пропускає удари. Її розфокусований, порожній погляд раптом вихопив з осінньої сірості пару, що неквапливо йшла назустріч. Закохані міцно, переплівши пальці, трималися за руки, про щось дуже тихо перешіптувалися і так щиро сміялися, насолоджуючись одне одним і цим холодним вечором, ніби навколо них цвіла весна.

Від цієї буденної, але такої інтимної картини груди Софії пронизав такий гострий, майже фізичний біль, що вона ледь не завила вголос. Ще вчора, ще якихось кілька годин тому вона була точно такою ж. Вона так само довірливо тримала за руку свого Антона і мріяла про те, якого кольору фіранки вони повісять у їхній спільній вітальні. А тепер уся ця реальність просто зникла, випарувалася, безслідно розтанула в крижаному повітрі жовтня, залишивши по собі лише фантомні болі.

Софія сиділа на лавці, жадібно, відкритим ротом ковтаючи повітря, яке густо пахло вологою землею, прілим листям і ледь вловимим, гіркуватим димом від далекого багаття. Її тонкі пальці дрібно, неконтрольовано тремтіли. Вона сховала обличчя в долоні, намагаючись хоч якось зупинити цей нескінченний, виснажливий потік сліз. У голові просто не вкладалося, як її стабільне, кришталево зрозуміле і розплановане життя перетворилося на димлячу руїну за одну коротку мить, поки відчинялися двері.

Антон. Її коханий Антон, її персональний захисник від усіх бід… Він власноруч, холоднокровно розбив усе, що вони так дбайливо будували. Думки, наче заведені механічні іграшки, бігали по замкненому колу, вибиваючи одне й те саме: «Чому він це зробив? Чому саме зі мною? Чим я заслужила цей удар?». І ця чорна невідомість вбивала її зараз найбільше.

Дівчина спробувала підвестися, та ноги стали ватяними, ніби налилися гарячим свинцем і намертво приросли до мокрого асфальту. Софія важко, з надривом зітхнула і знову опустилася на холодні дошки. Глибока, нищівна втома повільною отрутою розливалася по кожній клітинці її тіла. Найбільше у світі їй зараз хотілося просто зникнути, розчинитися в сизих сутінках цього парку, стати туманом, безтілесною тінню, аби тільки ніхто і ніколи не бачив її приниження й цього пекельного горя.

Проте холодна реальність вимагала дій: вона мусила встати, дійти до метро і їхати додому. До своєї маленької, затишної квартири на Оболоні, де кожна дрібничка, кожна стіна була німим свідком їхнього з Антоном безтурботного щастя, а відтепер неминуче стане свідком її нескінченного, самотнього розпачу.

Дорога додому розтягнулася у справжню вічність. Кожен крок відлунював у скронях важким, глухим ударом молота. Вітер злісно, наче знущаючись, штовхав її у спину, жбурляючи навздогін брудне мокре листя, ніби виганяючи з вулиці. Коли Софія нарешті переступила поріг рідного під’їзду, її огорнула знайома, в’язка тиша, яку порушував лише монотонний, віддалений гул старого ліфта, що повз кудись на верхні поверхи.

Вона піднялася на свій поверх, механічно, не дивлячись, повернула ключ у замку і, навіть не торкнувшись вимикача в коридорі, пройшла прямо до спальні. У цілковитій темряві вона впала на ліжко просто в одязі, міцно обхопила руками м’яку подушку й спробувала задушити в ній той дикий, тваринний хаос, що розривав її нутрощі. Та сльози вже не питали дозволу — вони текли без упину, залишаючи на світлій тканині наволочки великі, темні, солоні плями.

Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин, коли вхідні двері в квартиру тихо скрипнули. До кімнати абсолютно нечутною ходою зайшла Галина. Мати завмерла на порозі, вдивляючись у темний силует доньки. Вона була вдягнена у свій старенький, такий знайомий і затишний домашній халат, а в руках дуже обережно тримала велике керамічне горнятко чаю.

Від нього в прохолодне повітря кімнати підіймався ароматний, трав’яний пар. Її очі випромінювали безмежну, безумовну турботу, проте жінка мудро мовчала, даючи доньці час першій порушити цю важку тишу. Софія повільно, з зусиллям відірвала мокре обличчя від подушки й подивилася на матір.

— Мам… Антон мене зрадив, — ці страшні, неможливі слова вирвалися з неї разом із хрипким, рваним риданням. — Я ж сама пішла до нього… Думала, раптом він захворів, чи щось жахливе сталося. А там… там була вона. Якась зовсім інша жінка. Прямо в його квартирі!