«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

У просторому, щедро залитому теплим світлом кришталевих люстр залі дорогого ресторану на Подолі її миттєво огорнуло затишним теплом і приємним, приглушеним гомоном. Обидві родини вже надзвичайно комфортно влаштувалися за великим, розкішно сервірованим круглим столом, весело сміючись, попиваючи вино і невимушено перекидаючись легкими жартами.

Побачивши свою наречену, Антон одразу ж галантно, з показовою ввічливістю підвівся з-за столу. Однак Софії, чиї почуття зараз були загострені до межі, раптом здалося, що його ідеальна, білосніжна усмішка була якоюсь абсолютно штучною, занадто натягнутою і мертвою, наче дешева театральна маска.

— Пробачте всі, що так затрималася і спізнилася, затори просто неможливі, — винувато, намагаючись тримати обличчя, сказала Софія.

Вона підійшла до столу і формально, ледь торкнувшись плечима, обійняла Антона, але в ту ж саму коротку мить її власне серце болісно, до нудоти стиснулося від якогось незрозумілого, темного і тваринного неспокою.

— Нічого страшного, моя люба, головне, що ти вже тут, з нами, — солодко, ніби патокою, відповів він, швидко і сухо поцілувавши її в холодну з вулиці щоку.

Проте його погляд, який ще секунду тому випромінював упевненість, раптом став якимось бігаючим і майже миттєво відвівся вбік, уникаючи прямого, чесного зорового контакту.

Софія мовчки, не знімаючи напруги з плечей, опустилася на вільний стілець поруч із ним. Вона чесно, з усіх своїх невеликих сил намагалася зосередитися на розмові, органічно влитися в загальну радісну метушню навколо вибору вишуканого банкетного меню та відтінку святкових серветок. Але ті страшні, каркаючі слова старенької з темного провулка наче засіли отруйною скалкою в її мозку.

Вони невпинно пульсували там знову і знову, вибиваючи один і той самий тривожний ритм. Зрештою, просто не витримавши цього внутрішнього, нестерпного катування сумнівами, вона прийняла остаточне рішення. Їй просто необхідно було піти і перевірити — хоча б виключно для того, щоб довести самій собі абсолютну абсурдність своїх параноїдальних підозр і нарешті спокійно видихнути.

— Антоне, мені треба дещо терміново взяти з твоєї машини, я, здається, залишила там свою важливу річ, — раптом сказала вона, повертаючись до нареченого. Вона з усіх сил старалася, щоб її тон звучав максимально буденно, рівно і невимушено, не видаючи внутрішнього тремтіння.

Він відверто, майже комічно здивовано підняв свої темні брови, на якусь коротку, але помітну мить завагався, перевівши погляд на стіл, але все ж дістав із кишені піджака брелок із ключами й кивнув.

— Гаразд, ходімо. Тільки давай дуже швидко туди і назад, негарно змушувати наших батьків чекати, — невдоволено відповів він, і вони вдвох, залишивши галасливий зал, попрямували до виходу на задню, службову парковку ресторану.

Опинившись біля знайомого авто, Софія рішуче, потягнувши за ручку, відкрила важкі дверцята з пасажирського боку. Вона нахилилася і почала уважно оглядати темний шкіряний салон, майстерно прикидаючись, ніби дійсно шукає щось конкретне під сидінням. Її холодні руки зрадливо, дрібно тремтіли. Вона глибоко вдихнула, натиснула на пластикову кнопку і з тихим клацанням відчинила речовий ящик на передній панелі.

І світ навколо неї раптом просто зупинився, завмерши на мертвотній точці.

Там, просто між товстою сервісною книжкою та якимись старими, зім’ятими чеками з заправок, недбало, поспіхом зім’яте, лежало чуже мереживне жіноче спіднє. А поруч із ним — невеликий білий клаптик паперу, неакуратно складений удвоє. Тремтячими, абсолютно неслухняними, дерев’яними пальцями Софія розгорнула цю прокляту записку. На ній ідеальним, круглим жіночим почерком було виведено всього одне, нищівне речення: «Чекаю на нашу наступну зустріч».

Її серце болісно пропустило удар і, здавалося, просто назавжди перестало битися. Дихати враз стало нічим, кисень перетворився на бите скло.

— Що… що це таке? — тільки й змогла здавлено, ледь чутним хрипом вимовити вона, повільно повертаючись до Антона і з силою стискаючи цю страшну, брудну знахідку в кулаці.

Він стояв поруч, розслаблено притулившись стегном до металевого капота своєї машини. Він просто байдуже, ледь помітно стенув плечима, а його ідеальне обличчя залишалося абсолютно спокійним, як у манекена, без жодної, навіть найменшої тіні каяття чи хоча б примітивного переляку.

— Поняття не маю. Може, чиєсь випадкове, хтось просто забув, — відповів він настільки холоднокровно, цинічно і буденно, ніби йшлося про залишену кимось стару парасольку, а не про доказ його чергової зради.

У цю саму, переломну секунду Софія відчула, як сліпа, руйнівна і гаряча лють миттєво закипає в кожній клітинці її тіла, нещадно випалюючи залишки будь-якого стримувального здорового глузду.

— Чиєсь?! Ти зараз серйозно?! Ти знову, знову мені зраджуєш, нахабно прикриваючись цими своїми брехливими клятвами про кохання! — нестямно, зриваючи горло, викрикнула вона просто йому в обличчя, і її голос жалюгідно, надломлено зірвався від нестерпного, розриваючого груди болю.

Софія стояла навпроти Антона посеред порожньої, тьмяно освітленої вуличними ліхтарями парковки, до побіління кісточок стискаючи в руках ту чужу, брудну білизну й ту прокляту записку, які зараз пекли її шкіру, наче розпечене в горні вугілля. Її грудна клітка швидко, судомно ходила ходором, а лютий, первісний гнів химерно і страшно змішувався з глибоким, отруйним відчаєм, що знову, з подвійною силою шматував її душу.

— Ти просто патологічно брешеш! Як ти взагалі, маючи хоч краплю совісті, можеш отак спокійно стояти й цинічно, в очі брехати мені?! — кричала вона, і кожне її дзвінке слово луною відбивалося в нічному, вогкому повітрі.

Антон, нарешті зрозумівши, що ситуація виходить з-під контролю, зробив крок назустріч, простягнувши свої руки, і спробував щось швидко сказати у своє жалюгідне виправдання. Але вона не дала йому жодного шансу навіть відкрити рота.

— Ні, замовкни негайно! Досить із мене цієї брудної, нескінченної брехні! Я, мов остання наївна дурепа, повірила тобі, дала тобі цей шанс, а ти знову просто витер об мене ноги… Ти просто жалюгідний, ниций негідник! — з глибокою, фізичною огидою кинула вона йому в обличчя.

Дівчина різко розвернулася на своїх високих підборах і стрімко попрямувала назад, до яскраво освітлених, манячих вікон ресторану. Він, нарешті усвідомивши всю незворотну катастрофічність ситуації, кинувся їй навздогін. Його самовдоволене, завжди ідеальне обличчя миттєво зблідло, як крейда, але в голосі все ще чулася та марна, звична самовпевненість маніпулятора, який звик виходити сухим із води.

— Софі, благаю тебе, зачекай! Давай спокійно, як дорослі люди, поговоримо! Усе зовсім не так, як ти собі зараз надумала у своїй голові! Це не те, що ти думаєш! — розпачливо, хапаючи повітря, гукав він їй у спину, але дівчина його вже абсолютно не чула.