«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…
Дівчина на мить задумалася, згадуючи своє давнє, майже повністю покинуте через стосунки хобі.
— Мені дуже сильно подобається танцювати. Особливо хіп-хоп. Для мене це ніби якась таємна, особиста мова, спосіб виразити себе і свої найглибші емоції, коли катастрофічно бракує слів, — зізналася вона, і її голос раптом набрав неймовірної сили та впевненості, коли вона заговорила про улюблену справу.
Ростислав відверто, щиро здивувався, високо піднявши свої темні брови.
— Серйозно? Нічого собі, це ж дуже круто! Ти виступаєш десь на змаганнях чи великих сценах? — запитав він із такою палкою, непідробною цікавістю, що Софії стало неймовірно тепло на душі.
Вона тихо, трохи соромлячись своєї відвертості, засміялася.
— Ні, що ти, тільки для самої себе. Я взагалі не дуже люблю публічність чи зайву, пильну увагу натовпу. Але саме цей вуличний ритм допомагає мені бути собою, скидати всі соціальні маски, — пояснила вона, дивлячись на свої черевики, що ступали по м’якому килиму з жовтого листя.
Він дуже розуміюче кивнув.
— Я тебе чудово розумію. Я теж люблю, коли найважливіше, найцінніше залишається лише в моєму особистому, закритому просторі. Але, можливо, колись ти все ж наважишся і покажеш мені свої танці? — по-доброму, дуже м’яко пожартував він, і Софія відчула, як її щоки миттєво заливає гарячий, зрадливий рум’янець.
— Подивимося, — загадково, з кокетливою ноткою відповіла вона з м’якою усмішкою.
Вони продовжували неспішно йти звивистими алеями парку, легко перекидаючись невимушеними, світлими фразами про улюблені кав’ярні в центрі міста й примхливу, дощову осінню погоду. Проте з кожним зробленим кроком їхня розмова ставала все глибшою, обережно торкаючись якихось надзвичайно важливих, душевних струн.
— Знаєш, я раніше завжди свято думав, що стосунки між людьми — це щось неймовірно складне, щось таке, що вимагає постійної боротьби і компромісів, — раптом сказав Ростислав, і його інтонація стала набагато серйознішою і глибшою. — Але з тобою… з тобою якось усе настільки просто, світло і зрозуміло.
Софія завмерла на півкроці, фізично відчуваючи, як її серце на мить пропустило один глухий, важкий удар. Його слова пролунали так відверто, так беззахисно і щиро, без жодної тіні звичної чоловічої фальші чи хитрої гри.
— Я теж не знаю, як це правильно і логічно пояснити… Але поруч із тобою мені дуже, дуже спокійно, — так само тихо, майже пошепки відповіла вона, піднявши на нього свої великі, блискучі очі.
Ростислав зупинився і неймовірно тепло, куточками губ усміхнувся.
— Мені дуже приємно це чути. Я безмежно, щиро радий, що ми з тобою зустрілися, — сказав він, і в його погляді промайнула така глибока, обволікаюча теплота, що Софії захотілося просто розчинитися в цьому моменті назавжди.
Коли вони нарешті неквапливо дійшли до її рідного, знайомого будинку, Софія раптом підняла очі й мимоволі завмерла, ніби на повній швидкості врізавшись у невидиму, холодною бетонну стіну. Прямо біля її під’їзду, нахабно виблискуючи полірованими боками в світлі вуличного ліхтаря, стояла до болю знайома машина. Автомобіль Антона. Її дихання миттєво перехопило спазмом, кисень перестав надходити до легень, а в грудях стрімко розлився холодний, липкий і тваринний жах. Вона різко, майже панічно повернулася до Ростислава, ховаючи очі.
— Мені… мені вже треба терміново йти. Дуже дякую тобі за цю чудову прогулянку, — швидко, збиваючись на кожному слові, пролепетала вона, з усіх сил намагаючись приховати зрадливе, дрібне тремтіння у власному голосі.
— Завжди радий. Обов’язково напиши мені, коли будеш вільна, добре? — абсолютно спокійно відповів він, проявляючи такт і не ставлячи зайвих, незручних запитань. Він нахилився, ледь невагомо поцілував її в холодну щоку і з повагою відступив на один крок, даючи їй простір.
Софія судомно, наче робот, кивнула і, навіть не озираючись назад, поспішила до важких металевих дверей під’їзду. Вона відчувала, як її серце болісно, до нудоти стискається від цієї жахливої, брудної несподіванки.
