«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…
Вона рвучко, як заворожена, кивнула, затамувавши подих, і швидко, мов перелякана школярка, заскочила в напівтемний, знайомий під’їзд. Опинившись за надійними, важкими броньованими дверима власної квартири, вона безсило, але щасливо притулилася спиною до холодної стіни. Дівчина міцно заплющила очі й прислухалася до самої себе.
Серце в грудях вибивало скажений, але такий радісний, живий ритм. У голові яскравим калейдоскопом крутилися його мудрі слова, його світла, відкрита усмішка. І вперше за цей нескінченний, жахливий тиждень вона відчула всередині себе щось дуже схоже на справжню, кришталево чисту надію.
Ледве стягнувши зі втомлених ніг блискучі туфлі, Софія дісталася до спальні, з розмаху впала на розстелене ліжко і закрила очі. Проте довгоочікуваний, рятівний сон уперто не йшов — свіжі емоції та яскраві думки про сьогоднішній дивовижний вечір гучним, розтривоженим роєм гуділи в голові. Раптом тишу темної кімнати різко розрізав звук вібруючого телефону. На яскравому екрані висвітилося обурливе, емоційне повідомлення від Олени: «Гей, ти куди взагалі пропала з радарів?!».
Софія широко, від вуха до вуха всміхнулася і вирішила не відписувати, а одразу ж подзвонити подрузі, щоб передати інтонацію.
— Оленко, видихай, я вже давно і безпечно вдома, не хвилюйся так, — дуже бадьоро, наповненим життям голосом сказала вона, щойно на тому кінці миттєво підняли слухавку.
— Софія! Ти могла б хоча б коротку есемеску кинути! Я тебе півгодини шукала по всьому тому величезному будинку і навіть у темний підвал заглядала! — театрально, на підвищених тонах обурилася Олена, але крізь її напускну, награну злість виразно пробивалася шалена, пекуча жіноча цікавість.
— Пробач мені, будь ласка. Просто я… я сьогодні несподівано познайомилася з одним хлопцем, — тихо, але надзвичайно радісно зізналася Софія, відчуваючи, як щоки в темряві кімнати знову починають палати гарячим вогнем.
— Що-о-о?! Ану негайно розказуй мені всі подробиці! До найменших, найпікантніших деталей! — радісно, ледь не оглушивши, заверещала в трубку Олена, і Софія просто не витримала, залившись дзвінким, абсолютно щасливим сміхом.
— Його звати Ростислав. Він такий високий, з неймовірними світлими-світлими очима, і просто фантастично приємний у спілкуванні. Ми проговорили майже піввечора в тій дерев’яній альтанці в саду, а потім він зголосився провести мене аж до самого дому, — натхненно розповідала вона, абсолютно не маючи жодних сил стримати дурнувату, але таку щиру посмішку на своєму обличчі.
Олена знову голосно, переможно заверещала, змусивши Софію відсунути телефон від вуха:
— Софі, ти мене просто наповал б’єш своїми новинами! Це ж фантастично! Це просто супер-старт для нового життя!
Наступного дня багряне, важке сонце повільно, ніби неохоче, сідало за горизонт, щедро фарбуючи безкрайнє небо над вечірнім Києвом у теплі, насичені золотисто-рожеві відтінки. Софія сиділа у своїй затишній кімнаті перед яскраво розкритим екраном ноутбука. Вона з усіх наявних сил намагалася зосередитися на складних робочих таблицях і нудних квартальних звітах.
Але чорні цифри вперто, мов живі, розпливалися перед очима, а думки, мов непосидючі птахи, щоразу неминуче поверталися до Ростислава. Вона знову і знову згадувала його глибокий, дуже спокійний голос, його впевнену, спортивну статуру і той неймовірний, всеосяжний комфорт, який вона відчула поруч із ним у нічному, холодному саду.
Раптом на дерев’яному столі глухо завібрував телефон, різко вирвавши її з солодкого полону мрій. На екрані висвітилося дуже коротке, але таке бажане повідомлення від нього: «Привіт. Не хочеш прогулятися ввечері?». Її серце миттєво, мов божевільне, затріпотіло, наче спійманий метелик, болісно ударившись об ребра.
Софія ледь помітно всміхнулася тексту і, не вагаючись абсолютно ні секунди, швидко набрала відповідь: «З радістю. Чекаю твого дзвінка». Минуло всього кілька нескінченно довгих хвилин, і пролунав довгоочікуваний сигнал. Його оксамитовий, рівний голос у динаміку миттєво змусив її усміхнутися ще ширше.
— Готова? Я вже чекаю біля парку, — просто, без зайвих вступів сказав він, і Софія, миттєво відкинувши ноутбук, поспішила збиратися.
Вона швидко натягнула своє улюблене, м’яке вовняне пальто, не дивлячись схопила з тумбочки в коридорі ключі й буквально вилетіла з квартири. Спускаючись сходами, дівчина фізично, до запаморочення відчувала, як її серце прискорено б’ється від солодкого, хвилюючого передчуття зустрічі. Ростислав уже чекав на неї біля масивного центрального входу в парк Гнатюка.
Він стояв просто під високим, чавунним ліхтарем, м’яке жовте світло якого вихоплювало з темряви його легку, надзвичайно привітну усмішку. Його темний, грубої в’язки светр і прості класичні джинси робили його напрочуд органічним, схожим на уособлення одного з тих спокійних, прохолодних київських вечорів, які Софія так щиро і давно любила.
— Привіт, — тихо, майже з придихом сказала вона, підходячи ближче, і миттєво відчула, як усі денні, рутинні хвилювання безслідно відступають під його уважним, надзвичайно теплим поглядом.
— Привіт. Ну що, прогуляємося трохи? — відповів він, галантно простягнувши руку, і вони неквапливо рушили довгою, освітленою алеєю, де під ногами тихо й дуже затишно шурхотіло опале осіннє листя.
— Як взагалі минув твій день? — невимушено запитав Ростислав, ховаючи руки в глибокі кишені свого пальта.
Софія лише злегка, ледь помітно знизала плечима.
— Та нічого абсолютно особливого, якщо чесно. Трохи нудно і монотонно в офісі, суцільна паперова рутина, але загалом нормально. А твій день як пройшов? — поцікавилася вона, скоса, крадькома поглядаючи на його чіткий, красивий профіль.
— Як і завжди, все чітко за графіком — інтенсивне тренування з самого ранку, потім дуже багато роботи. Я без спорту просто фізично не можу нормально існувати, тіло постійно вимагає руху, — усміхнувся він, і Софія встигла помітити, як в азарті жваво, яскраво загорілися його світлі очі. — А ти чим захоплюєшся у вільний час, коли не перебираєш папери? — додав він, повернувши голову і зустрівшись із нею поглядом.
