«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

Софія ствердно, з полегшенням кивнула.

— Так, щось голова страшенно розболілася від того нескінченного, гучного шуму. Відчула, що терміново, просто життєво потрібно відпочити і перевести подих, — чесно зізналася вона. На свій власний подив, дівчина відчувала, що його уважний, але абсолютно не нав’язливий і позбавлений оцінки погляд діє на неї краще за будь-яке заспокійливе.

— Дуже добре тебе розумію. Там усе таке… занадто яскраве, швидке і гучне. Іноді просто необхідно побути наодинці з собою, щоб остаточно не втратити внутрішній фокус, — задумливо, дивлячись на зорі, промовив він, розслаблено відкинувшись на жорстку спинку лавки.

Софія ледь помітно всміхнулася — його прості, нехитрі слова напрочуд точно, мов ідеальний пазл, відгукнулися в її власній зраненій душі. Розмова зав’язалася якось сама собою, неймовірно легко і природно. Спочатку вони обмінялися кількома черговими фразами про саму вечірку та гостинність Сашка, а потім плавно і непомітно перейшли на приємні, буденні дрібниці: мінливу, вередливу осінню погоду, нескінченні затори на столичних дорогах та улюблені, приховані від туристів куточки в Києві.

Ростислав із теплою ноткою ностальгії розповів, що просто обожнює довго гуляти вздовж темних вод Дніпра пізно вночі, коли величезне місто нарешті засинає і скидає з себе всю денну, токсичну метушню. Софія ж, своєю чергою, натхненно і захоплено поділилася тим, як сильно їй подобається блукати довгими алеями старого Ботанічного саду восени, коли кожне дерево горить усіма можливими відтінками золота, міді й багрянцю.

— Слухай, а ти взагалі часто буваєш на таких гучних, масових тусовках? — раптом запитав він, повернувшись усім корпусом до неї з непідробною, живою цікавістю в світлих очах.

— Ні, якщо бути чесною, то дуже і дуже рідко. Просто іноді настає такий критичний момент, коли хочеться з корінням, силоміць вирватися з власної задушливої рутини, — відверто відповіла вона, опустивши погляд на свої нові туфлі.

Ростислав дуже розуміюче, повільно кивнув.

— Це надзвичайно корисна психологічна практика — безжально ламати свої закостенілі, старі звички. А чим ти взагалі займаєшся в звичайні, сірі будні дні?

Софія на секунду задумалася, ретельно підбираючи правильні слова, щоб описати своє життя.

— Та нічого абсолютно особливого. Працюю в звичайному, стандартному офісі з дев’ятої до шостої, паралельно трохи вчуся на вечірніх курсах, іноді гуляю зі старими друзями… Але останнім часом моє життя якось… надто сильно і непоправно ускладнилося, — гірко, з болем додала вона, і її голос мимоволі стих, зрадливо видаючи глибоко заховану рану.

Ростислав надзвичайно уважно подивився на неї. У його погляді не було ані краплі принизливої жалості чи зверхнього чоловічого осуду, лише глибоке, справжнє людське розуміння.

— Знаєш, у цьому мінливому житті абсолютно все можна змінити і виправити. Іноді нам просто критично необхідно зробити один болючий, свідомий крок назад, щоб набрати максимальний розгін і стрибнути дуже далеко вперед, — сказав він неймовірно тихо, але з такою внутрішньою, магнетичною силою, що Софії відчайдушно захотілося йому повірити.

Вона знову слабко, з вдячністю всміхнулася, не знаючи, що ще можна додати до таких точних і мудрих слів. Їй до нестями імпонувала його природна, чоловіча простота і абсолютно відкрита, не зіграна щирість. Вони просиділи в тій прохолодній, темній альтанці ще дуже довго. Час там ніби зупинив свій нещадний, невблаганний біг, подарувавши Софії те безцінне, забуте відчуття захищеності й тотального спокою, якого їй так катастрофічно бракувало всі ці останні, чорні дні.

Час минав абсолютно непомітно, і Софія з величезним подивом відчула, як її затиснуті від хронічного стресу плечі нарешті повністю розслабляються. Важкі, похмурі думки в голові ставали світлішими, яснішими і вже не так сильно ранили зсередини. Ростислав раптом солодко, по-домашньому позіхнув, потягнувся, широко розправляючи свої плечі, і тепло, затишно усміхнувся.

— Знаєш, тут стає відчутно прохолодно, вітер піднявся. Може, я тебе проведу додому, щоб ти не змерзла? — запропонував він з легкою, дуже природною турботою в голосі. Софія, не роздумуючи й не вагаючись ні секунди, ствердно кивнула.

Вони неквапливо підвелися зі скрипучої лавки і рушили назад до яскраво освітленого, шумного будинку Сашка, щоб Софія могла знайти Олену в натовпі й попередити про свій раптовий, незапланований відхід. Дорогою до станції метро Ростислав дуже невимушено тримав свої руки в кишенях темного, стильного пальта, а Софія, йдучи зовсім поруч, фізично відчувала приємне, заспокійливе тепло від його мовчазної, надійної присутності. Коли вони нарешті неквапливо дійшли до її знайомого під’їзду на Оболоні, дівчина зупинилася на бетонних сходах і обернулася до свого високого супутника.

— Ось ми і прийшли. Це мій дім, — сказала вона, нервовим, дівочим рухом поправляючи пасмо волосся, що вибилося із зачіски від вітру, і відчуваючи, як від раптового хвилювання щоки злегка, ледь помітно рожевіють.

Ростислав тепло, куточками губ всміхнувся, і в жовтому світлі старого вуличного ліхтаря в його очах промайнула надзвичайна, щира доброта.

— Продиктуєш мені свій номер? — дуже просто, прямо і без зайвого, дешевого пафосу попросив він, дістаючи з глибокої кишені смартфон. — Я б дуже хотів ще раз із тобою зустрітися і продовжити нашу сьогоднішню розмову.

Софія відчула надзвичайно приємне, лоскотливе хвилювання десь у районі сонячного сплетіння, коли слухняно диктувала йому потрібні цифри. Їй до нестями подобалося те, як саме він дивився на неї — прямо, неймовірно чесно, без жодного поспіху чи тієї липкої, агресивної нав’язливості, що так часто відштовхує з перших хвилин. Швидко записавши номер, Ростислав злегка нахилився і майже невагомо, дуже обережно і ніжно торкнувся своїми губами її холодної щоки.

— До зустрічі, Софіє, — оксамитовим, глибоким пошепки промовив він.