«Мені страшно, тату!» — ці слова сина по телефону стали для мене поворотним моментом…

Пізно вночі вся група зібралася в готельному номері на тактичний брифінг. Повітря було густим від зосередженості.

— Вони свідомо кличуть тебе в пастку, — сказав Віктор, розкладаючи на столі детальну план-схему району. — «Берлога» — це їхня базова територія. Усі можливі переваги зараз на їхньому боці.

— Я це чудово розумію, — відповів Сергій. — Саме тому ми перепишемо їхній сценарій під власні потреби. Владе, ти зможеш забезпечити нам надійні очі і вуха всередині їхнього закладу?

— Уже працюю над цим питанням. Там є відкрита мережа для клієнтів, а це означає, що я без проблем зможу залізти в їхні камери внутрішнього спостереження. Плюс закину туди кілька крихітних бездротових мікрофонів. Хлопці поставлять їх під час денної обідньої метушні, просто приклеять жучки під стільниці. Ніхто навіть не зверне уваги.

— Відмінна робота, — кивнув Сергій. — Феліксе, Богдане — ви залишаєтесь на вулиці, надійно прикриваєте всі входи і виходи, тримаєте зовнішній периметр. Ілля, ти будеш моїм тилом. Сидітимеш усередині, майстерно гратимеш роль напідпитку завсідника, який просто дивиться футбольний матч. Вікторе, ти тримаєш постійний зв’язок із нашими новими друзями з органів. Якщо раптом почнеться м’ясорубка, мені потрібен спецназ на найнижчому старті.

— А цей Ворон справді хоче говорити про якийсь бізнес? — скептично примружився Гриша.

Сергій посміхнувся, але в цій усмішці не було ні краплі людського тепла.

— Тоді ми з ним поговоримо. І я зроблю все так, щоб кожне його слово було задокументоване і надійно долучене до багатотомної кримінальної справи.

Паб «Берлога» зустрів його важким смородом перегару, прогірклого пива та в’їдливого сигаретного диму, який, здавалося, намертво в’ївся в темні дерев’яні панелі ще з буремних дев’яностих. Сергій переступив поріг закладу рівно о двадцятій нуль нуль. На ньому був звичайний повсякденний одяг: потерті джинси, чорна футболка та легка куртка.

Він шкірою відчував, як його вже сканують поглядами на наявність прихованої зброї. Воронов був не з тих людей, що люблять ризикувати, тому Сергій завбачливо залишив свій табельний пістолет у машині. Зброя йому зараз була абсолютно не потрібна. Ця битва мала відбутися в зовсім іншому форматі.

Валентин Воронов сидів у глибокій напівтемній кабінці в самому кінці задимленого залу, щільно оточений чотирма похмурими охоронцями. Це був чоловік років за п’ятдесят, надзвичайно худорлявий, із гострими, хижими рисами обличчя, акуратною сріблястою сивиною і до болю холодними очима. На ньому сидів дорогий італійський костюм, який виглядав абсолютною дикістю в цій дешевій, брудній забігайлівці.

— Сергій Коваль, — промовив Воронов, вказуючи рукою з дорогим годинником на потертий шкіряний диван навпроти себе. — Я вдячний, що ви прийшли.

Сергій абсолютно спокійно сів за стіл. Краєм ока він помітив Іллю, який сидів за три столики від них, низько схилившись над келихом пива — бездоганний образ самотнього випивохи. Сергій скоріше інтуїтивно відчував, ніж бачив, що Фелікс і Богдан уже зайняли свої позиції зовні, взявши весь периметр під жорсткий контроль.

— Давайте облишмо цю фальшиву ввічливість, — різко відрізав Сергій. — Ви хотіли зі мною зустрітися. Я тут.

Воронов ледь помітно, самими лише куточками тонких губ, посміхнувся.

— Прямолінійно. По-армійськи чітко. Я такі речі ціную. Тоді я теж буду максимально прямим. Ви створюєте серйозні проблеми для моєї структури. Цей безглуздий інцидент у школі, літаючі дрони над моїми об’єктами, столичні слідчі, які раптом почали активно нишпорити містом. Це має негайно припинитися.

— Ваш племінник підняв руку на мою дитину. Ось що має припинитися.

— Артур буває надто запальним. Я з ним розберуся, суто по-сімейному.

— Цього критично замало.

Посмішка Воронова безслідно розчинилася в напівтемряві кабінки.

— Ви, здається, не до кінця усвідомлюєте свою реальну ситуацію, Ковалю. Я міцно тримаю під собою три великі райони області. У мене на регулярній зарплаті сидять поліція, судді, вкрай впливові люди у високих кабінетах. А ви — просто один чоловік із глибокою особистою образою. Як, на вашу думку, ця історія закінчиться?

Сергій трохи подався вперед, важко спираючись ліктями на липкий стіл.

— Це закінчиться тим, що ви сядете в тюрму. На дуже довгий термін. Бачите, поки ви будували свою кишенькову кримінальну імперію і щиро вважали себе царем гори, я методично збирав докази. Державне бюро розслідувань уже має всі мої зібрані матеріали. Служба безпеки просто зараз пасе ваші склади. А десь через… — він показово, повільно глянув на циферблат свого годинника, — рівно десять хвилин на сайті найбільшого новинного порталу країни вийде велика розгромна стаття. З чіткими фотографіями, детальними схемами, геолокаціями та всіма вашими іменами.

Обличчя кримінального авторитета вмить скам’яніло.

— Ти просто береш мене на понт. Блефуєш.

— Справді? Тоді відкрийте новини на своєму телефоні.

Воронов нервово дістав свій дорогий смартфон, його пальці занадто швидко забігали по яскравому екрану. За якусь секунду він різко зблід, остаточно втрачаючи всю свою показову, випещену пихатість. Величезний розслідувальний матеріал Марини Бойко щойно з’явився у відкритому доступі. З детальним описом усієї тіньової структури організації «Ворона», від рядових виконавців до купленого начальника місцевої поліції.

— Ви зробили одну фатальну помилку, — тихо, карбуючи кожен звук, промовив Сергій. — Ви свято вірили, що недоторканні. Ви думали, що можна безкарно калічити малу дитину, бо її батько десь дуже далеко захищає цю країну. Але я більше не далеко. І я не зупинюся доти, доки кожен із вас не опиниться за міцними ґратами.

Охоронці Воронова хижо напружилися, їхні руки майже одночасно потягнулися під куртки. Сергій навіть не поворухнув м’язом на обличчі.

— Тільки-но ви дістанете свою зброю, — абсолютно спокійно попередив він, — як миттєво станете зірками екранів. Владе, покажи їм.

Тієї ж секунди на всіх екранах у задимленому пабі — на великій плазмі над барною стійкою, на моніторі старого грального автомата в кутку — раптом з’явилося одне й те саме зображення: пряма трансляція з їхніх же камер спостереження. Було ідеально видно їхню темну кабінку і руки бойовиків, що завмерли на півдорозі до зброї.

Влад філігранно зламав усі доступні пристрої в закладі і вивів трансляцію на кілька популярних платформ одночасно. За цим дійством уже спостерігали тисячі людей в інтернеті. Щелепи Воронова так міцно стиснулися від безсилої, пекучої люті, що аж заскреготіли зуби.

— Вимкни це негайно.

— Тільки тоді, коли ми договоримо, — жорстко відрізав Сергій. — Отже, розклад тепер такий. Вашій організації настав кінець. Спецслужби вже в дорозі до вас. Ви можете піти на добровільну співпрацю, здати всі свої схеми, спільників і, можливо, ще побачите небо не через клітку до того, як вам виповниться сімдесят років. Або можете спробувати повоювати — і тоді я особисто простежу за тим, щоб вам впаяли максимальний термін за кожною можливою статтею кримінального кодексу. Вибір виключно за вами.

— А що буде з Артуром? — глухо запитав Воронов, важко ковтаючи слину.