«Мені страшно, тату!» — ці слова сина по телефону стали для мене поворотним моментом…

Долоні жінки дрібно дрижали. Вона нервово обхопила себе за плечі, немов намагалася сховатися від пронизливого крижаного вітру, хоча ранок був теплим.

— Я справді нічого не підозрювала… принаймні спочатку. Артур вмів зачаровувати. Уважний, щедрий, завжди при грошах. Він переконав мене, що займається легальним бізнесом, якісь будівельні підряди. А коли правда вилізла назовні, пастка вже закрилася.

Гарячі сльози безсило покотилися її змарнілими щоками, залишаючи вологі сліди на шарі тонального крему.

— Він попередив прямо: тільки-но я спробую піти або звернуся до поліції, його люди відіграються на Тимкові. І на мені. Сергію, я на власні очі бачила, чим закінчилася спроба однієї жінки дати свідчення проти його брата Руслана. Вона просто розчинилася в повітрі. За два місяці її обгорілу машину знайшли десь у лісопосадці. А її саму не знайшли й досі.

— Як давно цей мерзотник підіймає руку на мого сина? — голос Сергія був тихим, але від цього ще страшнішим.

— Десь три місяці. Все почалося з постійних криків, потім він став його грубо штовхати. А минулого тижня він… — її голос обірвався, потонувши у глухому риданні.

Важка долоня Фелікса лягла на плече командира. Побратим не вимовив жодного слова, але цей скупий жест допоміг Сергієві втримати звіра, який рвався назовні з глибин його душі. Коли він заговорив знову, тон був напрочуд спокійним і навіть лагідним.

— Томо, зараз ти маєш довіритися мені повністю. Чи можеш ти забрати Тимка зі школи раніше? Придумай щось про термінові сімейні обставини.

— Артур одразу все дізнається. Його люди стежать за кожним нашим кроком.

— Нехай стежать на здоров’я. О котрій годині в нього закінчуються уроки?

— Рівно о третій.

— Де Артур зараз?

— Поїхав ще вдосвіта. Кинув, що має якісь важливі справи. — Жінка підвела на Сергія очі, в яких плескалася відчайдушна, майже божевільна надія. — Ти справді зможеш витягти нас із цього нескінченного пекла?

— Я зроблю дещо інше, — холодно відкарбував Сергій. — Я гарантую, що вони більше ніколи і нікому не зможуть заподіяти шкоди.

Щойно за Томою клацнув замок вхідних дверей, спецпризначенці безшумно відійшли до позашляховиків. Влад уже розгорнув на екрані захищеного лептопа трансляцію з камери дрона.

— Зловив дещо вкрай цікаве, — тихо промовив айтішник. — На околиці міста, у старій промисловій зоні, розташовані великі складські приміщення. Там зараз неабиякий рух: мікроавтобуси постійно заїжджають і виїжджають. А наші спостерігачі з чорного позашляховика хвилину тому виходили з ними на закритий радіозв’язок.

— Класична схема Воронова? — уточнив Фелікс, вдивляючись у монітор.

— Дуже схоже. Але це лише верхівка айсберга. Я трохи попорпався в електронних реєстрах нерухомості. Цей складський комплекс офіційно належить компанії-пустушці. Коли я копнув на два рівні глибше, то знайшов дуже цікавого прихованого бенефіціара.

— Навіть не кажи мені, що це начальник місцевої поліції, — похмуро видихнув Віктор.

— Не він власною персоною, звісно. Кінцевий власник хитромудро захований за дівочим прізвищем дружини Шаповала та ще трьома підставними товариствами з обмеженою відповідальністю. Але цифровий слід беззаперечний.

Сергій повільно кивнув, методично розкладаючи нову інформацію по поличках свідомості.

— Отже, ми маємо класичне організоване злочинне угруповання, яке перебуває під щільним дахом місцевих правоохоронців. Вони щиро вірять, що закон для них не писаний.

— Який подальший план? — запитав Богдан.