«Мені страшно, тату!» — ці слова сина по телефону стали для мене поворотним моментом…

Того ж самого дня Сергій повернувся на конспіративну квартиру Гриші, щоб зібрати свої речі. Його бойова команда вже роз’їхалася, по черзі повертаючись на східний фронт. Звісно, у вищого командування виникли певні незручні питання щодо їхньої раптової відпустки, але капітан Величко дотримав свого офіцерського слова. Офіційна версія залишалася непорушною: група просто допомагала своєму побратиму вирішити гостру сімейну кризу. І нічого більше.

Гриша мовчки допоміг йому закинути останній важкий рюкзак у просторий багажник автомобіля.

— Ти великий молодець, Криго, — щиро сказав він, по-дружньому поплескуючи Сергія по міцному плечу. — Ти зробив справжню, правильну справу.

— Без вашої підтримки я б ніколи не впорався. Ніколи в житті.

— Для того й існують бойові побратими. Якщо треба буде вирішити ще щось — ти чудово знаєш мій номер.

Швидкісний потяг «Інтерсіті» на Схід відправлявся пізно ввечері. Сидячи у зручному кріслі вагона, Сергій набрав Тимка по відеозв’язку. Хлопчик разом із мамою вже активно обживалися в новій, просторій і світлій квартирі на тихій околиці Києва.

— Тату, а коли ти повернешся до нас назовсім? — із надією в голосі запитав Тимко.

— Рівно через три місяці. І тоді я залишуся з тобою назавжди. Ми запишемо тебе в дитячу футбольну секцію, підемо з великими наметами в ліс на вихідні. Як тобі така ідея?

— Це просто супер! — обличчя хлопчика засяяло такою щирою, світлою радістю, з якої назавжди зникла темна тінь минулого страху.

Закінчивши цю теплу розмову, Сергій важко відкинувся на спинку сидіння. Страшенна, накопичена за ці дні втома нарешті наздогнала його тіло. Він майже не спав усі ці довгі тижні, тримаючись на ногах виключно завдяки адреналіну та залізній силі волі. Але воно того безперечно вартувало. Його єдиний син був у безпеці. Ті, хто посмів зробити йому боляче, сиділи за товстими ґратами. Справедливість, нехай і жорстка, неідеальна та виборена з боєм, була повністю відновлена.

Екран смартфона коротко блимнув. Прийшло повідомлення від Віктора: “Щасливої дороги, Криго. Побачимось на нашому боці”.

Одразу за ним ще одне, від Фелікса: “З тебе велике пиво, коли повернешся на базу”.

І фінальне від Влада: “Уже рахую дні до кінця нашої ротації. Тимкові неймовірно пощастило з таким батьком”.

Сергій тепло, по-справжньому посміхнувся, сховав телефон до внутрішньої кишені куртки і спокійно заплющив очі під мірний, заспокійливий стукіт вагонних коліс.

Три місяці потому Сергій повністю дотримав своєї чоловічої обіцянки. Він офіційно перевівся з передової і обійняв посаду старшого інструктора у навчальному центрі під Києвом. Він придбав невеликий, але затишний будинок усього за п’ятнадцять хвилин їзди від нової квартири Томи. З вікна просторої кімнати Тимка було чудово видно густий, вічнозелений сосновий ліс і широку сріблясту стрічку могутнього Дніпра.

Вони часто ходили в довгі походи. Тимко з ентузіазмом пішов на футбол, а на вихідних Сергій із задоволенням допомагав тренувати його дитячу команду. Повільно, крок за кроком, але дуже впевнено, вони будували своє нове, щасливе життя.

Іноді Тимкові все ще снилися темні кошмари з минулого. Іноді вони снилися й самому Сергію — але то були зовсім інші кошмари, привезені з інших, страшних війн. Головне полягало в тому, що тепер вони долали всі ці страхи разом, як одна сім’я.

Одного тихого вечора, коли Сергій дбайливо вкладав сина спати, хлопчик раптом подивився на нього дуже серйозним, не по-дитячому глибоким поглядом.

— Тату, а ти навчиш мене колись бути таким же сміливим, як ти?

— Ти вже сміливий, мій хлопчику, — лагідно і щиро відповів Сергій. — Ти подзвонив мені тоді, коли тобі було найважче. Ти не побоявся сказати правду, коли це було життєво необхідно. Це і є найвищий прояв справжньої мужності.

— Але ж це саме ти приїхав і врятував мене від них.

— І колись, коли якійсь хорошій людині дуже знадобиться допомога, ти теж обов’язково прийдеш і допоможеш. Бо саме так ми, чоловіки, і робимо. Ми завжди захищаємо тих, хто не може захистити себе сам.

Тимко задумався на якусь мить, а потім дуже впевнено кивнув головою.

— Добре, тату. Я саме так і зроблю.

Сергій ніжно поцілував його в чоло.

— Я знаю, що зробиш, синку. Я в цьому абсолютно впевнений.

Виходячи з дитячої кімнати, Сергій на мить зупинився в дверях і подивився на свого мирно сплячого сина. Він згадав увесь той довгий, важкий шлях, який привів їх сюди. Відчайдушний телефонний дзвінок із Донбасу. Дорогу додому крізь ніч. Безжальну, безкомпромісну битву проти корупції та людського зла.

Він згадав свою вірну команду, яка без вагань стала пліч-о-пліч із ним. Офіцерів, які повірили його словам. Людей, які свідомо ризикували власною кар’єрою та безпекою заради того, що було єдино правильним.

Правосуддя у цьому світі не завжди буває чистим. Воно вкрай рідко дається легко і без втрат. Але за нього завжди, за будь-яких обставин варто боротися до кінця.

Сергій тихо вимкнув світло і обережно причинив за собою двері, несучи цю непохитну, вистраждану істину з собою в спокійну нічну тишу.