«Мені страшно, тату!» — ці слова сина по телефону стали для мене поворотним моментом…

Сергій Коваль навчився читати людські душі там, де повітря було наскрізь просякнуте їдким пилом донбаських степів. Він не зважав на порожні обіцянки чи гучні фрази, адже справжня сутність людини розкривалася інакше. Вона ховалася у важкому, наче свинець, мовчанні. У залізній твердості долонь, коли над бруствером глухо свистіли кулі. У прямому, беззахисному погляді, яким люди дивилися один одному в очі, коли звичний світ навколо розлітався на друзки.

За роки виснажливої служби в елітних підрозділах Сил спеціальних операцій Сергій досконало вивчив цю німу мову. Це був жорстокий лексикон постійної загрози та безкомпромісна граматика виживання, абсолютно незрозуміла більшості звичайних чоловіків.

Його власне коріння тягнулося з Полтавщини. Там, у тихому селі, вітер завжди приносив густий аромат чорнозему та нагрітої сонцем пшениці. Батько Сергія, Василь Коваль, був фермером уже в третьому поколінні. Саме він заклав у сина непорушний стрижень: дане чоловіком слово є законом, а пускати в хід кулаки можна лише тоді, коли вичерпані абсолютно всі інші аргументи.

Коли Сергієві виповнилося сімнадцять, сталася біда — батько серйозно пошкодив спину, працюючи на старому тракторі. Того довгого, спекотного літа юнак узяв усе чимале господарство на свої юнацькі плечі. Шістнадцять годин каторжної праці щодня під безжальним, сліпучим сонцем випалили з нього останні залишки дитинства. Саме в ті дні, витираючи солоний піт з чола, хлопець усвідомив головне: його особистий запас міцності практично безмежний.

Щойно батько став на ноги й зміг вигідно здати свої гектари в оренду, Сергій пішов до армії. Усередині нього вирувала жага довести щось цьому світові, хоча він сам ледве міг пояснити, що саме. Військова машина не зламала його, а загартувала, немов клинок у розпеченому горнилі. Самовпевнений юнак із села поступово переплавився на командира елітної групи. Свій бордовий берет ССО він здобув ціною власної крові, надлюдських зусиль та тієї холодної зосередженості, що межувала з абсолютною одержимістю.

Побратими не дарма нарекли його «Кригою». Здавалося, жодна сила у всесвіті не здатна похитнути його внутрішньої рівноваги. Раптові вогневі контакти, виснажливі нічні рейди, смертоносні розтяжки в сірій зоні — Сергій проходив крізь це пекло зі спокоєм людини, яка давно зазирнула в очі найгіршому сценарію і вирішила просто йти далі.

Життя змінило свій курс у дві тисячі тринадцятому році, коли він приїхав до Києва у коротку відпустку. Там він зустрів Тамару. Жінка була неймовірно вродливою, але Сергія зачепило інше: її глибокі темні очі ніби бачили його наскрізь, легко проникаючи крізь багаторічну психологічну броню. Вперше за безліч днів він відчув щось світле, щось більше за військовий обов’язок та сухі рядки бойових наказів.

Вони побралися вже за чотири місяці. А неповний рік потому світ побачив Тимко. Сергій відчайдушно намагався втримати баланс. Він розривався на шматки між постійними відрядженнями на східний фронт, теплом родини та абсолютно несумісними вимогами цих двох паралельних реальностей.

Проте Тома не витримала. Вона втомилася носити статус дружини військового, втомилася від холодної порожнечі на його половині ліжка. Жінка більше не мала сил виховувати сина наодинці, щоночі завмираючи від жаху, поки її чоловік за сотні кілометрів ризикував життям у зоні ООС.

Офіційні папери на розлучення знайшли Сергія під час чергової ротації. Тамара зробила все максимально чисто й цивілізовано. Суд призначив їм спільну опіку, хоча за фактом участь батька у вихованні залишалася теоретичною через жорсткий графік служби. Тимкові зараз виповнилося сім, і Сергій не міг обійняти сина вже вісім нескінченно довгих місяців.

Усе, що йому залишалося — це розмиті відеодзвінки, ретельно обрані іграшки у коробках від «Нової пошти» та гіркі обіцянки, що тато зовсім скоро приїде. І цього критично не вистачало.

Осіннє сонце повільно тонуло за похмурими силуетами териконів, заливаючи донбаське небо густими відтінками іржі та крові. Сергій стояв посеред оперативного намету в базовому таборі під Краматорськом. Разом із бійцями своєї групи, Феліксом та Богданом, він уважно вивчав свіже зведення розвідки.

— З тобою все гаразд, Криго? — тихо поцікавився Фелікс. Досвідчений побратим не міг не помітити, як до болю напружилися жовна на обличчі командира.

— Як завжди, — сухо відрізав Сергій, хоча думками він перебував за сотні кілометрів звідси.

Остання розмова з Тимком по відеозв’язку залишила по собі липкий осад. Хлопчик виглядав наляканим, його погляд постійно метався поза межі кадру, ніби він чекав раптового удару. Тоді Сергій спробував списати це на звичайну дитячу втому, але тривога вже пустила міцні коріння в душі.

Раптом коротка вібрація розірвала тишу. Це був особистий смартфон, а не захищений службовий термінал. Шлунок Сергія миттєво стягнуло тугим вузлом. Особисті дзвінки під час бойового чергування ніколи не віщували нічого доброго.

— Коваль, — відповів він рівним, завченим тоном.

— Тату? — голос Тимка зірвався на ледь чутний шепіт. У цьому звуці ховався справжній, паралізуючий жах, якого не повинно бути в дитячому світі.