Вона пожертвувала всім заради бідного юнака на візку, не підозрюючи, ким він є насправді

— Я страшенно боявся, Юлю! — Денис рвучко підвівся з візка, наочно демонструючи своє абсолютно здорове тіло. — Мене вже жорстоко обманули колись, розтоптали мою довіру. Я панічно не хотів знову обпектися.

Вона різко відвернулася до вікна, нервово витираючи непрохані сльози тильним боком долоні. У маленькій кімнаті зависла густа, задушлива тиша, яку порушувало лише монотонне цокання старого годинника на стіні. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж Юля різко обернулася до нього.

— Тобто ти хочеш мені зараз сказати, що абсолютно все це — кожна моя безсонна ніч, моя щира турбота, мої почуття — було для тебе лише якимось дурним тестом? — вона гірко й надривно схлипнула. — А я ж, дурна, справді думала, що ти мене любиш…

— Я люблю тебе, присягаюся! — Денис зробив крок назустріч, простягаючи до неї руки. — І тепер я напевно знаю, що ти справжня, жива, щира. Пробач мені мою дурість, я просто закінчений ідіот.

Юля дивилася на нього довго, вивчаючи кожну риску його обличчя, шукаючи там хоч краплю нової брехні. А потім дуже тихо, але з металом у голосі сказала:

— Тоді доведи мені, що це не чергова багата гра.

Денис стояв перед Юлею, відчуваючи, як земля буквально тікає з-під його ніг. Її прості слова — “Доведи, що це не гра” — різали його по живому, гостріше за будь-який ніж. Він чітко усвідомлював, що зараз банальними вибаченнями й порожніми клятвами тут не обійтися. Треба було діяти, і діяти негайно.

— Добре, — твердо відповів він, рішуче та відкрито глянувши їй в очі. — Дай мені лише один шанс. Я покажу тобі своє справжнє життя і доведу, що мої наміри серйозні.

Наступного ранку Денис запросив Юлю на довгу прогулянку до заквітчаного Маріїнського парку. Він ретельно підготувався: узяв із собою плетений кошик із домашньою їжею — поклав туди пухкі вареники з сиром, які напередодні власноруч наліпив на кухні діда, та великий термос із запашним прохолодним узваром.

Погода стояла чудова, по-справжньому весняна, а легкий київський вітер грайливо гнав ніжні пелюстки вишень по доглянутих алеях. Юля йшла поруч зовсім мовчки, насуплено сховавши змерзлі руки глибоко в кишені куртки, але він краєм ока помічав, як вона крадькома, з ледь вловимою цікавістю поглядає на нього.

— Я дуже хочу, щоб ти нарешті пізнала мене справжнього, — м’яко почав Денис, дбайливо розстеляючи картатий плед на смарагдовій траві. — Не того переляканого хлопця, який боїться світу і боягузливо ховається за вигадками. Мені двадцять три роки, я виріс під суворим, але люблячим оком свого діда у великому будинку на Печерську.

Я обожнюю слухати пісні “Океану Ельзи” на повну гучність і годинами кататися на спортивному велосипеді вздовж Оболонської набережної. А ще… ще я маю велику мрію. Я хочу колись відкрити власну кав’ярню — таку ж атмосферну, як та, де працюєш ти, тільки ще затишнішу, для своїх.

Юля обережно сіла поруч на плед, несміливо взяла один вареник і, відкусивши шматочок, уперше за ці дні ледь помітно, але тепло всміхнулася.

— Ти справді вмієш сам готувати? — здивовано спитала вона, ніби куштуючи на смак не лише страву, а й його нову, незвичну відвертість.

— Дід навчив, — зніяковіло, але гордо зізнався юнак. — Він завжди казав, що справжній чоловік мусить уміти сам себе прогодувати, а не чекати, поки хтось подасть на тарілочці.

Вони просиділи в парку до самого вечора, розмовляючи так відверто, як ніколи раніше: говорили про її холодне дитинство в стінах інтернату, про його безглузді шкільні витівки, про те, як мудрий Василь терпляче вчив його лагодити старенький іржавий “Запорожець” у гаражі.

Юля поступово розслабилася, її плечі опустилися, і вона вже щиро та дзвінко сміялася, коли Денис у фарбах розповідав, як одного разу примудрився переплутати сіль із цукром, печучи святковий пиріг. А коли вечірнє сонце повільно сіло за горизонт, розмалювавши небо над Дніпром багряними барвами, вона подивилася йому в очі й тихо промовила:

— Може, я тобі й повірю. Але пообіцяй мені одну річ: більше ніколи мені не бреши, гаразд?

Денис у відповідь лише міцно пригорнув її до себе і впевнено кивнув. Він точно знав, що цей вечір — це не кінець їхніх випробувань, а лише прекрасний початок нового, спільного і абсолютно чесного шляху.