Вона пожертвувала всім заради бідного юнака на візку, не підозрюючи, ким він є насправді

Юля вдячно всміхнулася йому крізь рясні сльози. Саме в цю мить Денис зрозумів, що настав час для останньої, найважчої перевірки. Він мусив знати напевно, що її жертовність — це прояв справжнього кохання, а не банальна жалість до каліки. Наступного ранку, коли вони пили гарячий чай на маленькій кухні, він обережно почав заплановану розмову.

— Знаєш, учора дзвонив мій лікар і сказав, що шанс усе-таки є, — глухо промовив він, майстерно вдаючи глибокий сум. — Можна зробити складну операцію, поставити хребет на місце, і я знову буду ходити. Але це коштує шалених грошей — кілька сотень тисяч гривень. У мене таких сум і близько немає, тож, мабуть, доведеться мені гнити в цьому візку ще довгі роки.

Юля вмить завмерла, міцно обхопивши гарячу чашку обома руками. Її погляд застиг у просторі, аналізуючи почуте. А потім вона рішуче відставила чай і подивилася йому прямо в очі.

— Ми обов’язково щось придумаємо. Я просто не дам тобі здатися, чуєш? — сказала вона так твердо, що в Дениса перехопило подих.

Наступні кілька днів Юля нагадувала невтомну бджілку: вона без вагань брала додаткові виснажливі зміни в кав’ярні, хапалася за будь-який дрібний підробіток. Її знайомі подруги лише зневажливо крутили пальцем біля скроні, примовляючи: “Ти що, Юлько, геть з глузду з’їхала? Будеш вічно цього невдаху на своєму горбі тягти? Краще б уже дитину собі народила, ніж із чужим калікою так возитися!”

Проте дівчина пропускала ці отруйні слова повз вуха. І ось, за тиждень до скромної домашньої вечері, яку вони жартома планували як свої “заручини”, Юля переступила поріг квартири з невеликим пакетом у руках і неймовірно сяючою, вимученою усмішкою на обличчі.

— Ось, тримай, — вона тремтячими руками простягнула йому пухкий паперовий конверт із грішми. — Я таки взяла великий кредит у банку. Відсотки там, звісно, просто космічні, але я обов’язково впораюся, буду працювати ще більше. Головне — ти знову будеш ходити, Денисе, я тобі це обіцяю!

Він машинально взяв той конверт, і його серце болісно стислося від усвідомлення масштабів її самопожертви. У ту саму секунду в голові Дениса щось клацнуло: гру закінчено. Настав час зривати маски.

Юнак сидів із грішми в руках, а в його скронях пульсувала кров. Юлина безмежна відданість вразила його до самісіньких глибин душі — ця тендітна дівчина була готова тягнути на собі фінансове ярмо заради його примарного одужання, навіть не підозрюючи, ким він є насправді. Він підняв на неї важкий погляд: її русявий хвіст розпатлався після важкої робочої зміни, під очима залягли тіні від недосипу, але самі очі горіли святою вірою в диво. Зволікати більше було не можна.

— Юлю, сядь, будь ласка, — дуже тихо, але твердо попросив він, відкладаючи конверт на стіл. — Мені треба тобі дещо важливе сказати.

Вона слухняно опустилася на стілець навпроти, і її світле обличчя миттєво спохмурніло від тривожного передчуття.

— Я зовсім не той, за кого себе весь цей час видавав, — повільно почав Денис, не відриваючи від неї свого погляду. — Я не бідний невдаха і я абсолютно не хворий. Цей інвалідний візок — лише жорстока вигадка. Я просто хотів перевірити, чи справді щирі твої почуття, чи не ганяєшся ти за моїми статками. Розумієш, мій дід — це відомий Василь, він має великий бізнес, автозаправки, майстерні по всьому місту. А я — його єдиний спадкоємець. Благаю, пробач мені за те, що так підло тебе обманув.

Юля сиділа мовчки, ніби вражена блискавкою. Її обличчя то мертвотно блідло, то вкривалося гарячими червоними плямами. Вона не могла повірити власним вухам. Нарешті дівчина повільно підвелася, різко відсунувши від себе стілець, який з гуркотом проїхався по лінолеуму.

— Ти… ти весь цей час просто грався зі мною? — її голос небезпечно тремтів від пекучої, нестерпної образи. — Я ж ночей не спала, плакала в подушку, думала, як тебе врятувати, як знайти гроші… а ти просто ставив на мені свої експерименти?!