Він назвав її “Пані Швабра”! Полковник ще не знав, що щойно образив офіцера “Тіней”, яку давно оплакали побратими

Вони повільно дісталися до виходу, де в темряві їх уже чекала напружена група. Степовий і Морозов миттєво підхопили пораненого офіцера на руки.

— Спуск буде значно веселішим, — похмуро попередила Олена, вдивляючись у безодню. — Часу на акуратність у нас більше немає. В’яжемо надійний “гальмівний вузол” і спускаємо його на тросі, як мішок.

Але війна завжди має свої, жорстокі плани. Щойно вони почали стрімкий спуск, десь зовсім поруч, над їхніми головами, пролунав лютий гавкіт сторожового собаки. А потім тишу розірвав крик вартового: “Там кто-то єсть! Вниз, к рєкє, стрєляй!”

Сліпучий, потужний промінь пошукового ліхтаря нещадно розрізав темряву, вихопивши їхні беззахисні фігури на тлі білої крейдяної стіни.

— Вогневий контакт! — несамовито закричав “Швед”.

Зверху оглушливо вдарив важкий кулемет. Свинцеві кулі почали вибивати густі фонтанчики білого крейдяного пилу всього за кілька сантиметрів навколо них.

— Швидкий спуск! — зірвала голос Олена. — Стрибками вниз! Я вас прикриваю!

Вона миттєво зафіксувала свою ногу в петлі міцного троса, повисла вниз головою над прірвою, немов величезний павук, і відкрила прицільний вогонь зі свого автомата просто по спалахах нагорі. Це було абсолютне, самогубне божевілля. Вести прицільний вогонь, висячи догори дригом на тонкій мотузці, поки навколо несамовито свистять ворожі кулі. Але вона влучала раз за разом. Кулемет нагорі несподівано захлинувся.

Група нарешті торкнулася вологої землі.

— До човна! Бігом!

Вони бігли в’язким берегом. Напівпритомного Пархоменка тягли на своїх плечах кремезні Степовий і Кравчук. Олена і Морозов відступали останніми, безперервно відстрілюючись і прикриваючи відхід товаришів. З боку темного лісу на берег уже вибігали чорні фігури розлючених бойовиків.

— Морозов, гранату! Давай дими!

Густий, непроглядний сірий дим миттєво затягнув весь берег. Вони з розгону впали на дно жорстко-корпусного надувного човна, який чекав їх у високому очереті. Потужні мотори хижо заревли. Човен рвонув проти швидкої течії, розсікаючи крижану, чорну воду.

Олена знесилено лежала на гумовому дні човна, дивлячись у зоряне небо. Поруч із нею важко, з хрипом дихав Пархоменко.

— Дякую вам… — ледь чутно прошепотів він.

Вона міцно стиснула його плече.

— Ти б на моєму місці зробив абсолютно те саме.

На базі їх зустрічали як справжніх героїв, хоча ніхто, крім дуже вузького кола присвячених осіб, не знав, що саме сталося тієї ночі. Військові медики негайно забрали Пархоменка до операційної. Олена, брудна, вкрита товстим шаром крейдяного пилу, із закривавленими ліктями, зайшла до намету польового штабу.

Генерал Ткаченко вже чекав на неї. На його столі акуратно лежали офіційні папери.

— Місія виконана блискуче. Втрат серед особового складу немає. Розвіддані, які ви сьогодні дістали з пекла… вони просто безцінні, капітане. Ця флешка врятує сотні наших хлопців на передку.

Він простягнув їй товсту папку.

— Усе так, як ми й домовлялися. Це офіційний наказ про ваше остаточне звільнення з лав ЗСУ у зв’язку із закінченням контракту особливого періоду. Ви абсолютно вільні, Олено.

Вона взяла кулькову ручку. Її рука ледь помітно тремтіла — бойовий адреналін поступово відпускав тіло. Вона розмашисто підписала документ.

— І ще одне, — генерал поважно дістав із важкого сейфа маленьку оксамитову коробочку. — Офіційний указ Президента ще не підписано, але подання вже пішло наверх. Звання “Герой України” з врученням ордена “Золота Зірка”. Це буде проведено таємним указом.

Олена довго дивилася на коробочку. Потім перевела погляд на генерала.

— Ні, пане генерале.

— Що означає “ні”?

— Я не прийму цю нагороду.

— Це найвища нагорода нашої держави! Ти її заслужила щонайменше десять разів!

— Пане генерале, моя бойова група ризикувала своїми життями абсолютно так само. Лейтенант Пархоменко стікав кров’ю три довгі доби, але не здався і не зламався. Якщо вже когось нагороджувати — то тільки їх. А мені…

Вона обережно торкнулася нагрудної кишені, де лежало старе фото її батька.

— Мені цілком достатньо того факту, що я виконала свою головну обіцянку. Справжні воїни ніколи не шукають гучної слави. Вони просто роблять свою брудну роботу і йдуть додому.

Ткаченко довго і пильно дивився на неї. Потім повільно, з повагою закрив оксамитову коробочку.

— Твій покійний батько виховав унікальну, видатну людину. З глибокою повагою до тебе, Мара.

— Честь маю.

Два тижні по тому.

Олена сиділа на відкритому балконі своєї невеликої квартири в Києві. Осінь вже повністю вступала у свої законні права, листя старих каштанів за вікном ставало багряним і золотим.

Вона неспішно пила гарячу каву з улюбленої керамічної чашки свого батька. Її телефон на столі коротко завібрував. Це було повідомлення від Дениса Пархоменка:

“Лікарі обіцяють, що я скоро знову буду бігати. Дякую вам за життя, Олено Андріївно. До речі, студенти постійно запитують, коли нарешті повернеться їхній улюблений тиран-інструктор?”

Вона тепло усміхнулася.

“Ваш тиран наразі у відпустці. Але, можливо, я загляну на ваш фінальний екзамен. Тож не розслабляйтеся там.”

Слідом прийшло повідомлення від Морозова:

“Бачив сьогодні новини по телевізору. Якийсь пихатий політик вихвалявся, що це саме його геніальні люди дістали ті розвіддані. Смішно слухати. Але ми то з вами знаємо справжню правду”.

Олена відклала телефон убік.

Вона подивилася вниз, на вечірнє, галасливе місто. Мирне життя вирувало повним ходом. Люди кудись поспішали, повертаючись додому, вони щиро сміялися, дріб’язково сварилися, кохали одне одного. Вони навіть не здогадувалися, що десь там, далеко на сході, у непроглядній темряві, на мокрих крейдяних скелях чи в промерзлих холодних окопах, є люди, які титанічними зусиллями тримають це мирне небо над їхніми головами.

Це були люди, справжні імена яких ніхто і ніколи не дізнається. Люди, які носять короткі позивні замість прізвищ. Тіні.

Олена зробила ще один ковток смачної кави. Вона більше не була Марою. Вона знову стала Оленою Коваль. Дочкою, мудрим наставником, жінкою, яка свідомо вибрала життя.

Вона згадала останні слова свого батька: “Це не відступ. Це твоя перемога”.

Вона глибоко вдихнула свіже, прохолодне повітря. Війна триватиме й надалі. Але сьогодні, у цю саму мить, вона нарешті була абсолютно вільною.

Вона жила.