Він назвав її “Пані Швабра”! Полковник ще не знав, що щойно образив офіцера “Тіней”, яку давно оплакали побратими

Самозадоволений, різкий регіт полковника Власенка гучним відлунням прокотився відшліфованими до дзеркального блиску стінами головного коридору Навчального центру Сил спеціальних операцій. Цей звук неприємно дисонував із зосередженим, глухим гулом військової бази, розрізаючи робочу атмосферу, немов тупе лезо.

— Ей, красуне! — його голос гримів над натертою плиткою, привертаючи увагу десятків людей. — А який у тебе позивний? Пані Швабра?

Група старших офіцерів, що щільним кільцем оточувала свого командира, вибухнула покірним реготом. Це був той специфічний сміх людей, які сп’яніли від власної безкарності та влади. Капітан Вікторія Бойко, єдина жінка в цьому колі, скривила губи в натягнутій посмішці, поспішаючи підтримати сумнівний жарт шефа, аби не випасти з негласної ієрархії.

Старший лейтенант Денис Пархоменко, молодий та надміру амбітний офіцер, лише самовдоволено схрестив руки на грудях. Поруч із ним кремезний майор Громов, чоловік із важким, недобрим поглядом, ледь не згинався навпіл, демонструючи своє захоплення дотепністю полковника.

Коридор завмер. Понад сорок людей — від загартованих інструкторів до звичайних штабних працівників — зупинилися, аби стати свідками цієї сцени. Проте жінка, яка стала мішенню для їхніх кпинів, навіть не поворухнулася, щоб глянути на своїх кривдників.

Невисока, ледь за метр шістдесят, вона здавалася майже непомітною у своїй мішкуватій сірій уніформі технічного персоналу. Тканина ховала будь-які обриси її худорлявої фігури. Вона просто продовжувала штовхати швабру, виписуючи по підлозі ідеально рівні, методичні вісімки.

Її темне волосся було стягнуте у звичайнісінький хвіст. На обличчі не було ні краплі макіяжу, на руках — жодних прикрас. Абсолютно ніщо не видавало в ній людину, яка могла б становити хоч якийсь інтерес. Вона виглядала як ще одна невидима шестірня у величезному механізмі військової бази, чиє єдине завдання — підтримувати чистоту.

Але головний сержант Микола Степовий, ветеран, чиє обличчя було посічене шрамами ще з перших пекельних ротацій чотирнадцятого року, стояв біля вікна видачі спорядження і відчував, як поміж лопаток стікає крижана крапля поту. Він уже бачив цю стійку.

Степовий примружився, аналізуючи її рухи. Те, як її долоні обхоплювали дерев’яний держак. Те, як вона розподіляла вагу тіла, зміщуючи центр ваги на передню частину стопи. Кут нахилу її плечей. Це була абсолютно неправильна поза для миття підлоги. Проте вона була бездоганною для ближнього бою на коротких дистанціях або для ведення шквального вогню в русі.

— Ну ж бо, не соромся! — не вгамовувався Власенко. Його ідеально начищені берці лунко цокали по плитці, коли він зробив крок назустріч прибиральниці. — У кожного в цьому центрі є позивний. Який твій? Ганчірка? Чи, може, Містер Пропер?

Чергова хвиля підлабузницького сміху прокотилася коридором. Цього разу жінка зупинила свій рух. Вона випросталася — повільно, плавно, без жодного різкого жесту. На якусь невловиму частку секунди її обличчя змінилося.

Це не був спалах гніву. В її очах не читалося ні сорому, ні приниження. Це було щось незмірно холодніше, щось настільки первісне й небезпечне, що права рука сержанта Степового сама собою, керована чистим інстинктом, лягла на кобуру тактичного стегнового пояса.

Але мікроскопічна мить минула, і вираз зник безслідно. Прибиральниця знову опустила погляд до відра. Ніхто з офіцерів не підозрював, що протягом наступних двадцяти хвилин їхня реальність розколеться на дрібні друзки.