«Ти вже оформила спадщину на бабусину квартиру? Чудово! – зраділа свекруха. – А тепер продавай і неси гроші, терміново треба!»

Галина Петрівна співчутливо скривила губи, але в її очах танцював холодний, хижий вогник удаваної жалості.

— Я тебе чудово розумію, донечко. Втрата — це завжди боляче. Але зрозумій і ти: справжня пам’ять живе в серці, а не в старих цегляних стінах. Тобі як молодій жінці потрібен сучасний, просторий дім, а не якась там стара двокімнатна хрущовка в провінції.

Це було занадто. Олена рвучко підвелася з-за столу, стілець із гуркотом від’їхав назад. Вона підвищила голос, більше не стримуючи емоцій.

— Чому абсолютно всі документи оформлені тільки на вас?! Чому я, як дружина, не маю права навіть побачити той клятий договір?! Чому в цій сім’ї ніхто принципово не чує моїх запитань і моїх страхів?!

Тарас підскочив зі свого місця і різко гаркнув на неї, вдаривши долонею по столу.

— Бо ти постійно все псуєш своїми параноїдальними страхами! Ми з мамою з усіх сил хочемо вибудувати для нас краще життя, а ти, як сліпа, чіпляєшся за своє старе лахміття!

Ці слова стали тією самою останньою краплею, яка переповнила чашу її терпіння. Повітря в легенях різко закінчилося. Олена, ковтаючи гіркі сльози, вибігла з розкішної кухні. У передпокої вона наосліп схопила своє пальто з вішалки і вискочила на сходову клітку. Галина Петрівна щось голосно і невдоволено крикнула їй услід, але Олена вже нічого не чула — у вухах стояв суцільний, оглушливий гул від нестерпної образи, зради й пекучого болю.

Вона дісталася до квартири своєї тітки Любові на Подолі лише за годину, коли вечірнє небо над Києвом уже набуло глибокого, чорнильного відтінку, а у вікнах старовинних будинків запалювалися теплі вогні. Сівши на м’який диван у маленькій, але напрочуд затишній вітальні, Олена нарешті дала волю сльозам.

Вона вилила весь свій біль, усі накопичені страхи та образи тітці, яка мовчки сиділа поруч, лагідно гладила її по плечу й обережно наливала в чашку гарячий трав’яний чай із м’ятою та чебрецем. Після тієї безсонної, сповненої роздумів ночі Олена з гіркотою усвідомила страшну правду: у її стосунках із Тарасом з’явилися такі глибокі тріщини, які вже неможливо було заклеїти жодними компромісами.

Він наполегливо дзвонив кілька вечорів поспіль. У слухавці лунали то благання, то спроби переконати її повернутися додому, але щоразу розмова незмінно зводилася до одних і тих самих докорів.

— Ти просто не хочеш бути частиною нашої спільної справи. Ти свідомо відсторонюєшся, бо, напевно, вважаєш нас із мамою повними дурнями, які нічого не тямлять у житті! — гарячкував він.

Олена, знесилено притулившись чолом до холодного віконного скла тітчиної квартири, тихо, але твердо відповідала:

— Тарасе, я не вважаю вас дурнями. Я просто хочу, щоб ти бодай раз по-справжньому мене почув. Щоб ти зважив на мої почуття, а не лише на слова менеджерів.

Але у відповідь вона чула лише нові образи й роздратовані зітхання. Біль безжально стискав груди, не даючи вільно дихати, проте саме в ці дні Олена прийняла найважливіше рішення: вона відстоїть своє. Відстоїть бабусину спадщину і своє законне право голосу в сім’ї.

Минуло два важкі місяці. Олена продовжувала жити в тітки Любові, намагаючись по крихтах зібрати свої думки й почуття докупи. Тим часом Тарас разом із Галиною Петрівною, немов засліплені гравці в казино, продовжували вкладати всі наявні кошти в ту саму сумнівну новобудову під Гатним. Апетити забудовника зростали: компанія почала висувати нові, абсолютно непередбачені умови. То раптом виникала нагальна потреба доплатити за підведення базових комунікацій, то вимагали додатковий внесок за якийсь ефемерний «покращений благоустрій прибудинкової території».

Аж раптом, мов грім серед ясного неба, будівельним ринком прокотилася звістка — офіційну здачу їхнього будинку в експлуатацію перенесли мінімум на пів року. Почувши цю новину від знайомих, Олена одразу набрала номер чоловіка.

— Тарасе, я ж тебе попереджала, що з цим об’єктом можуть бути серйозні проблеми. Ти хоч тепер усвідомлюєш, що це, швидше за все, лише початок їхніх махінацій?

Він різко, з ноткою нервової агресії, відповів:

— Не розводь паніку на рівному місці! Усі масштабні, великі проєкти завжди трохи затримуються, це специфіка ринку. Менеджери нам чітко пояснили, що це пов’язано з плановими державними перевірками і скоро вони все владнають.

Вона не здавалася, намагаючись пробитися крізь його броню.

— Вони завжди будуть щось гарно обіцяти, це їхня робота! Чому ти так сліпо віриш їм на слово? У нас же немає жодних юридичних гарантій!

Тарас важко зітхнула у слухавку.

— Олено, це елементарна логіка — серйозні інвестиції завжди потребують терпіння і витримки. Мама теж каже, що ситуація абсолютно під контролем і немає причин для істерик.

Того ж самого дня Галина Петрівна вирішила сама зв’язатися з невісткою. Її голос у динаміку звучав крижаним холодом.

— Слухай сюди, Олено. Якщо ти категорично не хочеш разом із нашою сім’єю вирішувати важливі фінансові справи, то май совість хоча б не заважати Тарасові. Він і так щодня на нервах через твою впертість і постійні дзвінки.