«Ти вже оформила спадщину на бабусину квартиру? Чудово! – зраділа свекруха. – А тепер продавай і неси гроші, терміново треба!»

Тарас різко перебив її, навіть не намагаючись приховати свого зростаючого роздратування.

— Олено, благаю, увімкни раціональне мислення! Зрозумій нарешті: бабуся, хай їй земля буде пухом, була чудовою жінкою, святою людиною, але жити в її старій хаті? Там же капітальний ремонт потрібен! Район хоч і вважається центром, але сам будинок без ліфта, труби старі, сусіди, мабуть, галасливі. Навіщо нам усе це тягнути на собі, якщо ми зараз будуємо нове, елітне житло?

Вона повільно відвернулася до вікна, за яким густішали черкаські сутінки, і ледве чутно, ніби розмовляючи сама з собою, сказала:

— Там живе її дух. Там стоїть старенький дубовий стіл, який вона щосуботи натирала до блиску. Там на підвіконні цвіте її улюблена червона герань. Я просто не хочу і не можу це втрачати.

Тарас шумно видихнув і спробував трохи пом’якшити свій безапеляційний тон.

— Ніхто ж не змушує тебе викидати спогади на смітник. Забери стіл, забери ті вазони, якщо вони тобі такі дорогі. Але просто подумай про фінансову вигоду — це ж реальний, відчутний шанс вирватися на інший рівень!

Їхня суперечка тимчасово затихла, але лише тому, що на телефон Тараса надійшло термінове повідомлення з банку. Забудовник вимагав негайно внести додатковий платіж, аргументуючи це раптовим стрибком цін на будівельні матеріали. Тарас знову взяв слухавку, і тепер у його голосі звучав жорсткий натиск.

— Ось бачиш? Раз у нас тепер є спадщина, чому б нам не знайти зацікавленого покупця вже зараз? Взяли б хороший завдаток і відразу вклали б його у справу!

Олена інстинктивно відступила на крок назад, міцніше стискаючи телефон.

— Ти це зараз серйозно? Ми за законом не можемо продати те, що мені ще навіть офіційно не належить! І взагалі… я категорично не впевнена в цій забудові. А що, як це звичайна фінансова афера і ми залишимося ні з чим?

Ці слова спрацювали як детонатор. Він розлютився не на жарт.

— Мама особисто все перевірила! Досить уже скиглити про одне й те саме по колу. Може, ти нарешті заради нас, заради нашої сім’ї, пожертвуєш цими своїми непотрібними сентиментами?!

Олена мовчки похитала головою, відчуваючи, як серце болісно стискається в грудях. Вона щойно втратила найріднішу людину, а її власний чоловік уже бачив у її особистому горі лише зручне джерело фінансування для свого сумнівного проєкту.

Повернення до їхньої київської студії після похорону було нестерпно важким. Повітря у квартирі здавалося отруєним. Тарас був зациклений лише на одному — якнайшвидше зібрати необхідні кошти на черговий внесок. Він не питав, як вона почувається, не обіймав її перед сном.

Незабаром Галина Петрівна безапеляційно запросила їх на так звану «сімейну раду» до себе додому. Її розкішна, простора кухня в елітному будинку на Оболоні пахла свіжоспеченим яблучним пирогом із корицею, але атмосфера за столом була настільки напруженою, що її можна було різати ножем.

Свекруха, ідеально вкладена і вбрана, як завжди взяла слово першою.

— Оленко, люба, ми з Тарасом тут посиділи, усе ретельно обміркували й обговорили. Ти, звісно, доросла дівчинка і роби як сама знаєш, але ми наполегливо пропонуємо продати ту бабусину квартиру одразу, щойно ти остаточно оформиш спадщину. Подумай сама: усі залишаються в плюсі, а ти особливо! Житимеш як королева в шикарному комплексі, а не на околицях!

Олена похмуро насупилася, дивлячись на ідеально білу чашку перед собою.

— Чому ви постійно кажете «усі», якщо в офіційних документах на квартиру фігурує лише ваше ім’я, Галино Петрівно? — її голос прозвучав несподівано різко.

Свекруха навіть не кліпнула оком. Вона граціозно і спокійно відпила гарячий чай.

— Бо ми — одна велика родина, дитино. Усе оформлено на мене виключно для юридичної зручності та економії часу. Хіба ми не домовлялися від самого початку, що потім усе перепишемо на вас?

Олена важко зітхнула, відчуваючи страшну втому від цієї брехні.

— Може, ви з Тарасом так і планували. Але я зовсім не почуваюся частиною цього грандіозного плану. У мене є бабусина квартира — це моя пам’ять. А ви обидва хочете, щоб я її вкинула в сумнівний проєкт, який із кожним місяцем лише дорожчає й нескінченно затягується в часі.

Тарас, який до цього мовчки слухав, раптом вибухнув роздратуванням.

— Ми ж чітко домовлялися діяти швидко! Вкладемося саме зараз — згодом отримаємо житло вдвічі дорожче за ринковою ціною. Що тут може бути поганого чи незрозумілого?!

Очі Олени зрадливо зволожніли. Їй довелося кліпати, щоб не розплакатися при них.

— Я щойно втратила свою бабусю. Я ще навіть не оговталася від похорону, а ви вже холоднокровно говорите про прибуток та інвестиції. Мені просто хочеться зберегти пам’ять про неї. Невже це справді так важко зрозуміти?