«Ваш син помер», — сухо відчеканили у військкоматі… Ледь не збожеволівши від відчаю, мати найняла копачів і серед ночі пішла на цвинтар!

Олена взяла цупкі папери, почала їх уважно переглядати й раптом голосно скрикнула:

— Тітко Маріє! Швидше йдіть сюди, гляньте!

Жінка насилу підвелася з ліжка, човгаючи капцями, підійшла до столу.

— Що там ще? — похмуро буркнула вона.

— Тут чорним по білому написано, що Богдан помер від гострої пневмонії, а зовсім не від серця! — Олена обурено тицьнула тремтячим пальцем у виділений рядок медичного висновку.

Марія різко вихопила казенний документ із її рук і вп’ялася поглядом у літери. Дійсно, у графі значилося: «Причина смерті — важкі ускладнення двосторонньої пневмонії».

— Що це за чортівня? — люто прошепотіла матір, і її очі небезпечно звузилися. — То в них серцевий напад, то раптом пневмонія. Що ці бюрократи від мене приховують?!

Олена рішуче знизала плечима:

— Нам треба негайно їхати туди, тітко. Ми маємо дізнатися правду самі.

Марія твердо кивнула. Раптом її охопила така незламна, льодяна рішучість, якої вона не відчувала вже дуже давно. Відчай поступився місцем гніву. Вони швидко, за якусь годину, зібрали найнеобхідніше: покинули в дорожні сумки теплі кофти, нарізали хліба, залили гарячий чай у старий термос і вже незабаром сиділи в холодному салоні ранкового автобуса, що прямував у бік кордону.

Дорога тяглася нестерпно довго. Старий асфальт монотонно гудів під лисими колесами, а за брудним вікном пропливали безкінечні, похмурі сірі поля. Коли вони нарешті дісталися до військової частини, їх зустрів командир підрозділу — високий, виснажений чоловік із глибокими тінями під запалими очима.

— Я всім серцем розумію вашу величезну біду, — сказав він тихим, рівним голосом, запросивши їх до свого кабінету. — Але зрозумійте і ви: Богдан помер від гострого серцевого нападу, який розвинувся на тлі важкої пневмонії. Таке, на жаль, трапляється в польових умовах. Вам доведеться це прийняти.

Марія з такою силою стиснула кулаки, що нігті до болю впилися в долоні.

— Я хочу забрати свою дитину додому. В нашу землю.

Командир категорично похитав головою:

— Ексгумація зараз неможлива і вкрай небезпечна. Зона нестабільна. Та й за санітарними нормами це наразі суворо заборонено.

Але Марію було вже неможливо зупинити. Олена стала поруч, підтримуючи її:

— Ми нікуди не поїдемо. Ми мусимо знати, що там насправді сталося.

Зрозумівши, що жінки не відступлять, командир важко зітхнув і, потираючи скроню, здався:

— Гаразд. Ходімо, я хоча б покажу вам його могилу.

Вони поїхали на старому армійському джипі на місцеве кладовище. Воно виглядало гнітюче — сіре, абсолютно запущене, заросле бур’янами, із кривими, нашвидкуруч збитими дерев’яними хрестами. Тут ховали тих, кого з різних причин не забирали рідні, або тих самотніх душ, хто взагалі не мав нікого у цьому світі.

На одній із свіжих могил вітер хитав хрест із прибитою бляшаною табличкою, на якій нерівним почерком було виведено: «Коваленко Богдан, 19 років». Марія стояла перед насипом, невідривно втупившись у сиру землю, і в її голові билася лише одна пульсуюча думка: «Я дізнаюсь усю правду. Чого б мені це не вартувало».