«Ваш син помер», — сухо відчеканили у військкоматі… Ледь не збожеволівши від відчаю, мати найняла копачів і серед ночі пішла на цвинтар!

Минув цілий місяць без жодної, навіть найменшої звістки. Телефон сина відповідав лише механічним голосом оператора — «поза зоною досяжності». Зрештою, нерви Марії не витримали. Вона зібралася й поїхала до районного військкомату. У тісному, тьмяно освітленому кабінеті густо пахло старим, пересушеним папером і дешевою розчинною кавою.

Жінка-клерк за вицвілою дерев’яною стійкою навіть не підняла очей від своїх журналів, сухо відчеканивши:

— Усе гаразд із вашим Богданом. Якби не дай Боже щось сталося, ми би вас негайно повідомили. За статутом.

— А чому ж він тоді не дзвонить цілий місяць? — допитувалася Марія, до побіління кісточок стискаючи ручки своєї старої сумки.

— Може, просто зв’язку немає. Там же кордон, самі повинні розуміти. Він у вас звичайний строковик, таких до виконання бойових завдань не залучають. Хлопець уже вісім місяців відслужив, скоро додому повернеться, — монотонно додала працівниця, дивлячись кудись у порожнечу повз згорьовану матір.

Марія мовчки кивнула й вийшла на вулицю, але обіцяний спокій так і не прийшов. «Скоро» — це коли саме? І чому замість правди вона чує лише завчені, порожні фрази?

Ще через місяць ця невідомість стала абсолютно нестерпною. Марія знову помчала до відомства, не чекаючи жодних запрошень. Була саме обідня перерва, важкі двері виявилися замкненими, і лише молода дівчина в приймальні невдоволено буркнула: «Чекайте в коридорі, начальство скоро буде».

Жінка міряла кроками скрипучу підлогу біля входу, до крові кусаючи губи від нестерпного хвилювання. Нарешті в коридорі з’явився військовий комісар — літній, сивий чоловік у бездоганно випрасуваній формі. Побачивши Марію, він насупився, обличчя його посіріло, але він мовчки кивнув на двері: «Заходьте».

У його кабінеті, де монотонно й натужно гудів старий настільний вентилятор, ганяючи тепле повітря, комісар важко опустився в крісло за столом. Він довго дивився на свої зчеплені руки, а потім підняв очі й тихо, майже пошепки, сказав:

— Маріє Петрівно… ваш син помер.

Ці кілька слів ударили її, наче прямий розряд блискавки.

— Як… помер? — ледь чутно прошепотіла вона. Жінка фізично відчула, як ноги миттєво стали ватними й підкосилися. Вона впала на стілець. — Від чого?

Комісар не витримав її погляду й відвів очі до вікна:

— Гострий серцевий напад. Сьогодні вранці з його частини надійшло офіційне повідомлення. Медики нічим не змогли зарадити.

Марія несамовито затрясла головою, відмовляючись приймати ці жахливі слова.

— Який напад?! — її голос раптом зірвався на хрипкий, відчайдушний крик. — Він абсолютно здоровий був, міцний як дуб! Його б у ту вашу армію ніколи не взяли, якби з серцем було хоч щось не так! Що ви з моєю дитиною зробили? Кажіть мені правду!

Комісар важко зітхнув, витираючи чоло хустинкою:

— Людський організм — штука вкрай складна й непередбачувана. Буває так, що й у зовсім молодих хлопців серце раптом здає. Прийміть мої найщиріші співчуття.

Але вона його вже не слухала.

— Я віддала вам живого, здорового хлопця! Що там насправді сталося?! — кричала Марія, з усієї сили хапаючись обома руками за край важкого дубового столу.