«Ваш син помер», — сухо відчеканили у військкоматі… Ледь не збожеволівши від відчаю, мати найняла копачів і серед ночі пішла на цвинтар!
Марія саме поралася на літній кухні, старанно вимиваючи скляні банки для консервації огірків.
— Та ні, Оленко, який телевізор. Цілий день у господарських клопотах. А що там таке? — безтурботно, по-домашньому відповіла вона, але десь глибоко під ребрами серце раптом неприємно стиснулося від незрозумілого передчуття.
— Тітко… Конфлікт почався, — тихо, ледь видавлюючи з себе слова, сказала дівчина. — На самому кордоні. Якраз там, де наш Богдан служить. Кажуть, поки що не дуже масштабно, але вже неспокійно…
Марія фізично відчула, як тверда земля раптом попливла з-під її ніг, ніби вона провалилася в порожнечу.
— Який… конфлікт? Де? — хрипко видихнула жінка, судомно хапаючись побілілими пальцями за спинку дерев’яного стільця, щоб не впасти.
Олена крізь сльози намагалася пояснити:
— На сході, тітко. Саме там, де стоїть частина Богдана.
Марія кинула слухавку прямо на стіл і кинулася до кімнати. Тремтячими руками вона ввімкнула старий телевізор. З екрана на неї миттєво вилився потік тривожних, напружених голосів дикторів. Скрізь миготіли страшні слова про бойові дії та збройні провокації.
Проте журналісти заспокоювали: строковиків, мовляв, до небезпечних завдань не залучають, туди відправляють виключно професійних контрактників. Це повідомлення дало їй маленьку краплю надії, але серце все одно скажено калатало в грудях, відраховуючи секунди паніки. Зовсім скоро телефон знову задзвонив. Це був Богдан.
— Мам, я в повному порядку, — його голос звучав напрочуд бадьоро й весело, без жодної тіні страху. — Ти тільки не вір усьому тому жаху, що по телеку зараз розказують. Ми знаходимося на планових навчаннях, у нас усе абсолютно спокійно. Не накручуй себе!
Марія глибоко, судомно видихнула, прикривши очі. Слова сина були як ковток свіжого повітря, але холодна, липка тривога, що вже встигла оселитися в її душі, ніяк не хотіла відпускати материнське серце.
Коротка розмова з Богданом принесла лише тимчасове, дуже крихке полегшення. Марія намагалася переконати себе, що все гаразд, але липка, холодна тривога, наче хижа тінь, невідступно чатувала в найтемнішому кутку її душі. «Які можуть бути планові навчання на самому кордоні, де щодня лунають постріли?» — без упину думала вона, нервово перебираючи побілілими пальцями краї вишитої лляної серветки.
Син щиро запевняв її, що молодих строковиків до реального зіткнення ніхто не пускає, проте зболене материнське серце відмовлялося вірити сухим словам. Йому потрібен був живий голос, теплий дотик його сильних рук, а не луна в телефонній слухавці. Потягнувся довгий, виснажливий тиждень, а Богдан більше не дзвонив.
Новини по телевізору нагадували гойдалки: то до смерті лякали повідомленнями про нові масовані загострення, то раптом заспокоювали сухими офіційними заявами дикторів про те, що «ситуація перебуває під повним контролем». Марія ходила по хаті сама не своя, механічно виконуючи хатню роботу.
Сусідки, збираючись вечорами на лавці біля місцевого магазину, співчутливо, але з ноткою надмірної цікавості питали: «Як там твій Богданчик поживає?». Вона лише втомлено відмахувалася, кидаючи коротке «Служить», і поспішно йшла геть, ховаючи очі, повні непроханих сліз.
