«Ваш син помер», — сухо відчеканили у військкоматі… Ледь не збожеволівши від відчаю, мати найняла копачів і серед ночі пішла на цвинтар!
Хлопчик, якого вона назвала Богданом — бо ж Богом даний, — народився абсолютно здоровим. Він сповістив світ про свою появу гучним, вимогливим криком, міцно стискаючи маленькі кулачки. Вперше притиснувши його до своїх грудей, Марія фізично відчула, як багаторічна, крижана самотність назавжди залишає її хату. «Тепер я не одна», — гарячково шепотіла вона, вкриваючи ніжними поцілунками його теплу, пахучу голівку.
Богдан ріс напрочуд швидко й міцно, немов молода весняна трава після рясного теплого дощу. Марія просто не могла натішитися своїм хлопчиком. Світловолосий, із ясними, допитливими очима, він став єдиним сенсом її життя, її абсолютною гордістю. У школі Богдан з легкістю лускав складні задачі, перемагаючи на районних олімпіадах з математики.
На фізкультурі він бігав швидше за всіх своїх однолітків, а вечорами, сидячи на лавці біля двору, вправно перебирав струни гітари, граючи в місцевому самодіяльному гурті. Вчительки постійно зупиняли Марію на базарі, щоб похвалити сина, а сусіди поважно кивали: «Такий парубок росте — золотий хлопець, Маріє. Цей точно в люди вийде».
Вона мріяла, малювала в голові картини його світлого майбутнього: уявляла, як він вступить до престижного університету — можливо, до Києва на фізико-математичний, або ж до Львова, щоб стати шанованим юристом. З його талантами й спортивна стипендія була б цілком реальною. Марія була готова віддати останнє, працювати вдень і вночі, аби тільки підтримати будь-який вибір сина, аби тільки він був щасливим.
Але життя розставило свої акценти. В одинадцятому класі, сидячи ввечері за кухонним столом над тарілкою гарячого борщу, Богдан раптом спокійно й безапеляційно оголосив: він іде до армії.
— Відслужу, а потім піду вчитись на техніка, — пояснив він, не піднімаючи очей. — Після служби там хороші пільги будуть при вступі.
Марія аж сплеснула руками, ледь не впустивши рушник:
— Та нащо тобі той рік гаяти, сину?! Ти ж такий розумний, Богданчику, вступай одразу до інституту!
Але хлопець лише вперто похитав головою, і в цьому русі вона миттєво впізнала характер його діда.
— Мам, я вже все вирішив. Я хочу відслужити, як справжній чоловік.
Вона знала цей тон. Сперечатися з ним зараз було абсолютно марно — він не відступить. Довелося з гіркотою, але змиритися.
Проводи в армію гуділи так, що чуло все село. Подвір’я їхньої хати було заповнене однокласниками й друзями. Вони гомоніли, сміялися, пили терпке домашнє вино і щиро бажали Богдану легкої служби. А його дівчина, Олена, ні на крок не відходила від нього, міцно тримаючи за руку до самої останньої хвилини.
Олена була справжньою місцевою красунею — висока, струнка, із товстою довгою косою. На всі свята вона незмінно вдягала вишиту сорочку, яка їй неймовірно личила. Марії ця дівчина дуже припала до душі. Вона була скромною, працьовитою, але з міцним внутрішнім стрижнем.
«От би мені таку невістку», — тепло думала Марія, дивлячись, як закохані стиха шепочуться біля дерев’яних воріт. Коли старенький автобус із призовниками врешті-решт рушив з місця, здійнявши хмару дорожнього пилу, Марія з Оленою залишилися стояти на порожній зупинці. Вони міцно обійнялися, вдивляючись у далечінь, поки автобус не зник за крутим поворотом.
— Ну, Оленко, ходімо, — важко зітхнула Марія, крадькома витираючи куточком хустки непрохані сльози. — Тепер будемо разом чекати нашого Богдана.
Олена згодом поїхала до великого міста на навчання, але про матір свого хлопця не забувала. Вона дзвонила Марії щотижня, детально розпитувала про сільські новини, про здоров’я. Та одного дня все змінилося. Голос Олени в телефонній слухавці раптом затремтів, зриваючись на панічний шепіт:
— Тітко Маріє… ви телевізор сьогодні вмикали?
