«Ваш син помер», — сухо відчеканили у військкоматі… Ледь не збожеволівши від відчаю, мати найняла копачів і серед ночі пішла на цвинтар!
Думки Марії неслися далеко в минуле. Вона згадувала роки свого першого шлюбу. Тоді вони з чоловіком, Василем, відчайдушно і довго намагалися народити дитину. Скільки гірких, пекучих сліз було пролито в подушку, скільки гарячих молитов вона пошепки відправила в напівтемряві сільської церкви, стоячи на колінах перед іконою Богородиці.
І все було марно. Лікарі в обшарпаних кабінетах районної поліклініки лише втомлено розводили руками, ховаючи очі: «Безпліддя, Маріє. Це природа, тут нічого не вдієш». А потім Василь просто не витримав. Він зібрав свої речі й пішов до молодшої Галини, яка вже за рік народила йому здорових двійнят — двох рум’янощоких дівчаток.
Марія тоді залишилася зовсім сама у великій, старій хаті з вицвілими шпалерами. Єдиним звуком там був сиротливий скрип дерев’яної підлоги під її кроками. Здавалося, життя закінчилося, але одного теплого літнього дня в їхній райцентр приїхав новий агроном. Це був молодий, ставний хлопець на ім’я Ігор, із ясними очима й неймовірно широкою, відкритою усмішкою.
Він щойно отримав диплом аграрного університету у Вінниці й тимчасово оселився в місцевому гуртожитку біля колгоспу. Марія на той час працювала в конторі головною бухгалтеркою, тож вони часто перетиналися в робочих кабінетах. Спочатку їхнє спілкування обмежувалося стриманими кивками й черговим «добрий день». Та згодом жінка почала помічати, що Ігор затримує на ній свій погляд трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість.
Одного дощового, непогожого вечора він запропонував підвезти її додому на своєму службовому, пропахлому бензином «УАЗі». Дорогою вони розговорилися: спершу про примхи погоди, потім про види на врожай, а далі непомітно перейшли на розмови про життя. Марія, сама від себе того не очікуючи, запросила його до хати на гарячий чай. І той дощовий вечір несподівано переріс у довгу, палку ніч, яка стерла всі межі її самотності.
На ранок, коли перші промені сонця торкнулися вікон, Марія прокинулася з неймовірно важким тягарем сорому в грудях. Їй уже виповнилося сорок років, а Ігорю було лише двадцять п’ять. «Що ж я наробила?» — з жахом думала вона, роздивляючись своє відображення в тьмяному склі старого дзеркала.
Вона все ще виглядала гарно: зберегла струнку фігуру, її густе каштанове волосся ще не торкнулася сивина, але прірва у віці безжально гризла її зсередини. Марія чудово знала: село — це не те місце, де можна сховати таємницю. Якби хтось дізнався про їхню ніч, злі язики рознесли б плітки від базару до самої церкви за лічені години.
Та Ігор виявився напрочуд порядним чоловіком. Він не хвалився перед хлопцями, не розпускав пліток, а просто делікатно віддалився, звівши їхні зустрічі нанівець. Жінка зітхнула з великим полегшенням, власноруч безжально вирвавши із серця перші, ще слабкі паростки нових почуттів.
Але через два місяці сталося те, чого вона вже давно перестала чекати. Сталося диво. Марія відчула у своєму тілі ті самі, ледь вловимі зміни — у ній зароджувалося нове життя. Вона довго гнала від себе ці думки, не сміючи повірити, але лікарі в тій самій районній поліклініці шоковано підтвердили: вагітність.
У душі жінки миттєво спалахнула шалена радість, яка тут же густо змішалася з липким страхом і суспільним соромом. Ті самі медики, які колись поставили на ній хрест, тепер лякали її медичними термінами: «У вашому віці це величезний ризик, Маріє. Організм може не витримати. Може статися викидень або дитина народиться з вадами». Але вона, стиснувши зуби, вперто відмахувалася від їхніх попереджень.
— Ні, я виношу. Це мій єдиний шанс, і я його не втрачу, — твердо заявила вона.
Її непохитна впевненість змусила замовкнути навіть досвідчену завідувачку відділення, яка мовчки виписала купу направлень на аналізи, невдоволено бурмочучи щось про сучасну медицину. Незабаром Ігор поїхав із села назавжди — отримав переведення в інший район. Марія видихнула з полегшенням: тепер їй не доведеться дивитися йому в очі чи щось пояснювати. Звісно, село гуділо. Люди шепотілися за її спиною, ворожили, хто ж батько, але жодних доказів ніхто не мав, тому з часом язики втомилися й вгамувалися.
