«Ваш син помер», — сухо відчеканили у військкоматі… Ледь не збожеволівши від відчаю, мати найняла копачів і серед ночі пішла на цвинтар!
Марія навіть не глянула їм услід — ці дрібні шахраї її абсолютно не цікавили. Її розум був сфокусований лише на пошуку правди.
Олена дістала телефон і набрала номер поліції. Дуже скоро тишу кладовища розрізало виття сирени, і до розритої могили примчала патрульна машина з увімкненими проблисковими маячками. Молодий лейтенант, обережно підсвічуючи собі ліхтариком, зазирнув у порожню домовину і лише протяжно присвиснув:
— Ну й справи кояться… І хто ж це накоїв? Хто розкопав могилу?
Марія рішуче ступила вперед, прямо під світло його ліхтаря:
— Я. Бо мені цинічно брехали, що тут лежить мій єдиний син, а його там немає.
Поліцейські, хоч і були відверто шоковані побаченим, вирішили поки що не чіпати згорьованих жінок. Врешті-решт, у повітрі зависло головне, найважливіше питання: куди поділася людина?
Вже на ранок до місцевої районної прокуратури терміново прибули слідчі. Звісно, спочатку всі офіційні підозри впали на саму Марію — їй закидали незаконну ексгумацію та зухвале порушення спокою мертвих. Але коли в кабінет викликали і притиснули до стіни командира частини, заплутаний пазл нарешті почав складатися в єдину, страшну картину.
— Під час проведення навчань поблизу кордону стався раптовий інцидент, — неохоче зізнався офіцер, нервово мнучи кашкет і старанно уникаючи важкого погляду слідчого. — Почалася паніка, хлопці розбіглися по укриттях. Коли все стихло, ми недорахувалися Богдана. Ми ретельно шукали, але вважали, що сталося найгірше. Земля там була сильно пошкоджена, шукати було просто марно.
Марія сиділа в кутку кабінету слідчого, слухала цю сповідь і з такою силою стискала кулаки, що пальці німіли від напруги.
— То ви свідомо поховали порожню труну?! — не витримавши, крикнула вона на весь кабінет. — І весь цей час нахабно брехали мені про якийсь серцевий напад і пневмонію?!
Командир знітився, його обличчя вкрилося червоними плямами:
— Ми не знали точно, що з ним сталося. Щоб швидше закрити справу і уникнути перевірок, штабні оформили це як раптову хворобу. Йому навіть державну нагороду дали… посмертно.
Марія гірко, презирливо пирснула:
— Нагороду?! Та мені мій живий син потрібен, розумієте ви чи ні?! А не ваші бляшані цяцьки і брехливі папірці!
Слідчі пообіцяли детально в усьому розібратися, відкрили відповідне провадження. Але повторні пошуки на кордоні не дали абсолютно нічого — там панував суцільний хаос, а старі позиції давно поросли бур’яном.
Минуло довгих, виснажливих пів року. Командира частини й кількох причетних штабних офіцерів віддали під суд за недбалість та підробку документів. Але Марії від цього справедливого суду не ставало легше. Її Богдан так і залишався зниклим безвісти.
У неї не було навіть маленького горбка землі, куди б вона могла прийти, поплакати й запалити воскову свічку. Олена, яка переїхала жити до неї, часто плакала ночами в сусідній кімнаті, тихо шепочучи в подушку: «Я ж так вірила, що він живий…».
І ось, одного холодного осіннього вечора, коли за вікном завивав пронизливий вітер, важкі вхідні двері хати несподівано грюкнули.
— Мам, я повернувся! — раптом пролунав до болю знайомий, рідний голос.
Марія, яка саме стояла біля плити, обернулася, і світ перед її очима миттєво померк. Вона почала осідати на підлогу, втративши свідомість, але Богдан встиг підскочити й міцно підхопити її на руки.
Коли жінка нарешті прийшла до тями, її обличчя було мокрим від води та сліз. Син сидів поруч на підлозі, тримаючи її голову на своїх колінах. Живий. Справжній.
— Мам, мамочко, я в полоні був, — швидко, збиваючись, розповідав він, поки вона тремтячими руками обмацувала його обличчя, не вірячи своєму щастю. — Під час того інциденту мене сильно контузило. Потім був якийсь темний підвал. Нас там тримали довгими місяцями у жахливих умовах, але зовсім недавно наші домовилися і нас обміняли.
Марія міцно обхопила його за шию, ридаючи в голос.
— Чому ж ти хоч звісточку не передав? Чому не сказали, що ти живий? — шепотіла вона крізь сльози.
— Нам суворо забороняли будь-який зв’язок, — тихо відповів Богдан, цілуючи її сиве волосся. — Але це вже позаду. Я вдома, мам. І з нашою Оленкою ми скоро зіграємо весілля, як і обіцяли.
