«Ваш син помер», — сухо відчеканили у військкоматі… Ледь не збожеволівши від відчаю, мати найняла копачів і серед ночі пішла на цвинтар!
Глуха ніч огорнула маленький український райцентр, затопивши його вулиці густою, непроникною тишею. Втомлені нескінченними буденними турботами жителі містечка міцно спали у своїх теплих будинках. Вони навіть не підозрювали, що за межами їхнього звичного затишку просто зараз коїться щось абсолютно незбагненне.
Цієї ночі не було чутно ані звичного гуркіту важких вантажівок на далекій трасі, ані гавкоту безпритульних псів. Навіть бліде, холодне сяйво місяця, що пробивалося крізь тонкі мереживні фіранки до спалень, здавалося завмерлим. Вітер, який зазвичай неспокійно шелестів у розлогих кронах старих тополь, притих, немовби боявся своїм подихом порушити цю крихку нічну гармонію.
Та на самій околиці, там, де вдень лише зрідка блукали самотні перехожі, нічне затишшя безжально розірвали моторошні, ритмічні звуки. На старому, напівзабутому кладовищі, надійно захованому від людських очей за стіною густих чагарників, серед потрісканих дерев’яних хрестів і порослих сизим мохом плит вирувало життя. Важкий скрегіт, схожий на тертя іржавого заліза об холодне каміння, чергувався з глухими, методичними ударами.
Здавалося, ніби хтось невидимий з усієї сили бив важким молотом об землю. Ці звуки безжально різали тишу, наче гострий ніж шматував тонку тканину, але ніхто з місцевих жителів їх не чув. Можливо, люди спали занадто міцно, а можливо, їхня підсвідомість просто вибудовувала захисну стіну, відгороджуючись від того, що могло назавжди зруйнувати їхній спокій.
Повний місяць нерухомо висів над цвинтарем, заливаючи його мертвотно-блідим світлом. У цьому примарному сяйві довгі тіні, що падали від похилених хрестів, здавалися живими істотами. На одній із зовсім свіжих могил двоє чоловіків, важко дихаючи й не шкодуючи сил, ритмічно викидали на поверхню вологу землю.
Їхні лопати вгризалися в щільний ґрунт із глухим, моторошним стуком. Рухи копачів були настільки злагодженими й точними, ніби цю чорну роботу вони виконували вже далеко не вперше. Навкруги не було жодної живої душі — лише нічне світило пильно й байдуже стежило за їхньою працею, кидаючи викривлені тіні на пожовклу, прибиту нічною росою траву.
Проте місяць був не єдиним свідком цієї сцени. На старій дерев’яній лавці, що стояла за кілька кроків від розкопаної ями, нерухомо сиділа жінка. На вигляд їй було трохи за п’ятдесят. Її погляд, важкий і темний, був намертво прикутий до копачів.
Обличчя жінки залишалося абсолютно непроникним, ніби висіченим із каменю, хоча десь там, у самій глибині її втомлених очей, вирував справжній шторм. Це була гримуча суміш пекучої тривоги, відчаю та непохитної рішучості. Вона не зронила жодного слова, проте її важке мовчання буквально бриніло в холодному повітрі, і воно було гучнішим за будь-який крик.
— То ви точно впевнені, що воно вам треба? — раптом порушив тишу один із чоловіків, зі скреготом устромивши лопату в землю. Він важко видихнув і витер липкий піт із чола брудним рукавом старої куртки. Його голос помітно тремтів від фізичної втоми, але в ньому чітко вловлювався ще й відтінок забобонного сумніву.
— Так, я впевнена, — різко відрізала жінка, і її крижаний тон не залишив жодного простору для подальших дискусій. — Я вам заплатила, тож беріться до діла. І без зайвих питань.
Другий копач, значно молодший за свого напарника, спідлоба зиркнув на замовницю.
— А нащо вам це? Просто цікаво.
Жінка на якусь мить завмерла, ніби збираючись із думками, а потім відповіла — тихо, але так твердо, що слова прозвучали як вирок:
— Хочу його побачити. Мій син там. Мій єдиний син. Я не бачила його… дуже давно.
— Ну, ясно, — буркнув молодший, скрививши губи в похмурій усмішці. — Тоді копаємо далі.
Чоловіки коротко переглянулися. Обидва подумали про одне й те саме: перед ними просто згорьована мати, чий розум не витримав страшної втрати й помутився. Але, зрештою, їх це не обходило. Головне, що обіцяні гривні вже надійно гріли кишені їхніх курток.
Леза лопат знову зі скреготом пішли в хід, розриваючи сиру землю, а жінка залишилася сидіти на своїй лавці. Її звали Марією, і зараз, під ритмічний стук металу, вона знову й знову провалювалася у вир власних спогадів, повертаючись у ті часи, коли її життя ще мало сенс і було сповнене надій.
