Наталя неохоче йшла додому — адже там на неї чекали вічно невдоволена свекруха та чоловік-інвалід, за яким вона віддано доглядала. Але щойно переступила поріг — завмерла, підслухавши їхню розмову…

— Якби не твоя порожня голова і твої пакети, то я зараз був би здоровим чоловіком! — дорікав він їй щодня. — Тож, якщо я кажу, що хочу качку по-пекінськи з ресторану, ти повинна мені її організувати!

— У нас зараз немає зайвих грошей, Петь, — вкотре м’яко нагадувала Наталя. — Наші заощадження майже вичерпалися на ліки, мені потрібно терміново виходити на роботу.

— А хто буде за мною доглядати? — іронічно піднявши брови, запитав чоловік.

— Я не можу розірватися. І біля тебе сидіти, і гроші заробляти, — зітхнула жінка, боячись сказати щось різкіше, аби не викликати черговий напад гніву.

— Я тут одну річ придумав, — примруживши очі, промовив Петро.

— Яку? — з надією запитала Наталя.

— Ми маємо переїхати до моєї мами на Оболонь. — Чоловік був явно гордий собою, що знайшов вихід. — Поки ти будеш заробляти гроші, мама буде мені допомагати вдома.

— Я не думаю, що це гарна ідея… — із сумнівом промовила жінка. Вона чудово розуміла: її спокійне життя закінчиться рівно тієї секунди, коли вона переступить поріг квартири свекрухи.

— Думати треба було раніше, коли гнала мене в такий мороз на вулицю! — огризнувся Петро. — Тож наш переїзд — це справа вирішена.

— А що ми будемо робити з моєю квартирою? — Наталя важко зітхнула.

— Здамо в оренду, — знизав плечима чоловік. — Зайва копійка нам точно не завадить. Хоча, по-хорошому, треба було б її продати, а гроші пустити на мою реабілітацію в приватній клініці. Але ти ж проти? — єхидним тоном додав він. — Це ж пам’ять про твою бабусю, а на мене тобі плювати.

— Не плювати. Але квартиру я продавати не буду, — твердо відрізала Наталя. Для неї справді було життєво важливо зберегти те єдине, що залишила їй найрідніша людина — бабуся Марія Єгорівна.

— Тоді ми переїжджаємо до мами! — грюкнув кулаком по столу Петро.

Відтоді життя Наталії перетворилося на суцільне пекло. Вона стала безплатною хатньою робітницею у великій квартирі свекрухи. Жінка прибирала, готувала їжу на всю родину, прала, прасувала, та ще й повноцінно ходила на роботу. А через постійну нестачу грошей змушена була брати учнів на приватне репетиторство.

Звісно, Ларису Іванівну це не влаштовувало, бо невістка стала менше часу приділяти прибиранню її квартири. Зате Петро був щасливий, адже всі фінанси в дім приносила тільки Наталя. Вона самотужки оплачувала космічні рахунки за комунальні послуги, купувала продукти та дорогі ліки.

З ними у квартирі жив ще старший брат Петра, Михайло. Але він принципово не брав участі у фінансових питаннях родини. Усі зароблені гроші Михайло витрачав виключно на власні розваги. Коли Наталя якось спробувала натякнути, що Михайло міг би хоча б скидатися на харчі, її швидко поставили на місце, заявивши, щоб вона не пхала носа туди, куди не просять. Мовляв, це не її справа.

З кожним днем дихати у квартирі свекрухи ставало все важче. Але загострене почуття провини і совість не дозволяли Наталі просто зібрати речі і піти. Тому єдиним її порятунком стала робота — вона затримувалася там до пізнього вечора.

— Значить так, — командним голосом повернув її до реальності голос Петра у слухавці. — Зайдеш у супермаркет і купиш червоної ікри.

— Але в мене немає зараз стільки грошей! — спробувала заперечити Наталя. — Зарплата тільки через тиждень…

— Звісно! Кому взагалі цікаво, чого я хочу?! — ображено і голосно промовив Петро. — Якби я міг ходити, то заробляв би сам і не клянчив у тебе гроші на всяку дрібницю!

— Дрібницю? — очі жінки округлилися. — З якого часу баночка червоної ікри за такі гроші стала дрібницею?

— Не чіпляйся до слів! — відмахнувся Петро. — Не хочеш порадувати хворого чоловіка, так і скажи!

Він не став слухати виправдань і просто кинув слухавку. Наталя важко зітхнула, прикривши очі. Доведеться на чомусь жорстко зекономити, щоб купити йому ту нещасну ікру, інакше вечірній винос мозку буде забезпечений. Причому в дві голови — від Петра та від Лариси Іванівни.

Вона підвелася з-за фортепіано, взяла свою сумочку і попрямувала до виходу зі школи. Вийшовши на вулицю, Наталя мимоволі усміхнулася. Вона обожнювала літній Київ за його зелень, тепло і особливий затишок старих вуличок Подолу.

— Наталію? — раптом пролунав чоловічий голос.

Обернувшись, жінка побачила того, через кого її життя остаточно пішло шкереберть. Наталя з неприхованою ворожістю подивилася на чоловіка. Боже, як же вона ненавиділа цю людину…