«Генерали не живуть у хрущовках»! Вчителька висміяла хлопчика за старий одяг, але гірко пошкодувала, коли побачила його батька
Вона нахилилася нижче, її голос став тихішим, інтимнішим, але від того ще більш отруйним:
— Тобі соромно, що ти не такий багатий, як Артем? Що ви живете в орендованій квартирі? Що ти не був на Мальдівах? Немає сорому в тому, щоб бути звичайним, Максиме. Соромно брехати про це. Особливо таким людям, як наші шановні гості.
Максим подивився на годинник на стіні. Секундна стрілка рухалася нестерпно повільно. 10:28.
Він встав. Різко. Відчайдушно.
— Мене звати Максим Бондаренко. Мій батько — генерал-полковник Віктор Бондаренко. І коли він зайде в ці двері, ви будете вибачатися. Ви всі.
— Сядь негайно! — вискнула Тамара Іванівна, втрачаючи контроль.
— Ні!
Раптом двері класу різко відчинилися, вдарившись об стіну.
На порозі стояла директорка школи, пані Лариса Андріївна. Вона була бліда, як полотно, а в руках тримала мобільний телефон так міцно, що побіліли кісточки пальців.
— Тамаро Іванівно. У коридор. Негайно.
Тон директорки був таким, що не передбачав жодних заперечень. Тамара Іванівна розгублено кліпнула, поправляючи окуляри.
— Ларисо Андріївно, у нас тут гості, я якраз проводила виховну бесіду…
— Я сказала — зараз же!
Батьки перезирнулися. Це було щось нове. Ніхто в школі ніколи не чув, щоб директорка зверталася до своєї «зірки педагогічного колективу» просто на ім’я, без по батькові, і з такою кригою в голосі.
Тамара Іванівна, наче уві сні, вийшла в коридор. Двері зачинилися з м’яким, але остаточним клацанням.
Учні та батьки прикипіли поглядами до прозорої скляної вставки у дверях. Лариса Андріївна говорила тихо, але її жести були різкими, емоційними. Обличчя Тамари Іванівни змінювалося покадрово: спочатку розгубленість, потім шок, а потім — чистий, непідробний жах.
Максим сів на місце. Його серце калатало так гучно, що, здавалося, футболку видно наскрізь.
У коридорі розмова була короткою, але вбивчою.
— Ларисо, що відбувається? Якщо це через цього Бондаренка, то я просто підтримую стандарти чесності…
— Замовкни! — директорка перебила її. — Я щойно поклала слухавку після розмови з протокольним відділом Міністерства оборони.
Ці слова повисли в повітрі, важкі, як бетонні блоки.
— Протокольний відділ? — перепитала вчителька, не розуміючи. — При чому тут…
— Так! Вони телефонували, щоб терміново підтвердити заходи безпеки. Їм треба було знати схему будівлі, де розмістити охорону і чи є у нас запасний вихід. До нас їде об’єкт державної охорони першої категорії.
— Охорона? До школи? До… батька Бондаренка?
Коридор під ногами вчительки, здавалося, похитнувся. Світ перевернувся.
— До Максима Бондаренка? Того хлопчика, якого ти щойно публічно змішала з брудом? Того, чий зошит ти порвала? Того, кого ти звинуватила у брехні тільки тому, що він живе в орендованій квартирі і не носить «Гуччі»?
Тамара Іванівна притиснула тремтячу руку до рота.
— Я не… Я думала, він вигадує… У нього старий одяг… В анкеті написано «держслужбовець»… Жодних згадок у Фейсбуці…
— Тому що вище військове командування не веде Інстаграм і не постить сторіз! — Лариса Андріївна вперше за 15 років зірвалася на крик. — Я пів години пояснювала офіцеру Управління держохорони, чому сина генерала, Героя України, довели до сліз у моїй школі. Ти хоч розумієш, що ти наробила?
Раптом крізь вікно коридору жінки побачили рух на шкільному подвір’ї.
До парадного входу плавно під’їхали три чорні, масивні позашляховики Toyota Land Cruiser. На сонці блищав хром і проблискові маячки під решітками радіаторів.
З першого і останнього авто миттєво, злагоджено вийшли кремезні чоловіки у цивільному, але з характерною військовою виправкою і дротовими навушниками у вухах. Вони швидко, професійно просканували периметр.
А потім із дверей центральної машини вийшов він.
Високий, статний, у бездоганній парадній формі кольору полину. Кітель сидів на ньому ідеально, підкреслюючи широкі плечі.
На грудях у кілька рядів виблискували різнокольорові орденські планки: за мужність, за оборону, за миротворчі місії. Золота Зірка Героя України ловила промені осіннього сонця, пускаючи зайчики. А на погонах яскраво сяяли чотири великі золоті зірки.
Генерал-полковник Віктор Бондаренко прибув.
Тамара Іванівна відчула, як її ноги стають ватними. Вона сперлася об стіну, щоб не впасти.
— Боже… Він справжній.
— Так, він справжній, — холодно кинула директорка, поправляючи зачіску. — І зараз він зайде сюди, щоб зібрати ті уламки самооцінки свого сина, які ти залишила. Молися, щоб він був у гуморі.
