12 військових псів заблокували труну командира і не рухалися, поки в залу не увійшла Вона – сама звичайна прибиральниця…

— Я дістала копію з сервера внутрішньої безпеки до того, як його підчистили. — Тамара дістала з кишені маленьку флешку. — Разом із логами твого листування в «Signal» з контактом, підписаним як «Куратор». Дванадцять повідомлень. Злив позицій, маршрутів, і останнє повідомлення за день до його смерті: «Об’єкт став проблемою. Вирішити».

У кімнаті стало тихо, як у склепі. Очі Дениса бігали, шукаючи вихід. Савченко вже перекрив двері. Лисенко, попри свою неприязнь до «прибиральниці», заблокував вікна.

— Ти божевільна, — прошипів Денис, відкидаючи маску. — Ти тут ніхто. Просто баба зі шваброю.

— Я жінка, чоловіка якої ти вбив. — Тамара зробила ще крок, і Барон загарчав голосніше. — Я інструктор, яка навчила кожного пса в цій кімнаті розпізнавати загрозу. І зараз, капітане, ти — найбільша загроза в їхньому світі.

Рука Дениса смикнулася до кобури. Він не встиг.

Демон був швидшим. Пес збив його з ніг, як таран, притиснувши до підлоги перш ніж пальці капітана торкнулися руків’я пістолета. Демон не кусав — він просто зафіксував його, тримаючи щелепи в міліметрі від горла зрадника.

— Хороший хлопчик, — тихо сказала Тамара.

Савченко підскочив, вихопив зброю Дениса і заламав йому руки.

— Капітане Денис, ви затримані за підозрою у вбивстві та державній зраді.

— Ви не можете! — верещав Денис, притиснутий мордою в підлогу. — Ви не розумієте! Там люди зверху! Люди, яких ви не дістанете! Максим вліз туди, куди не треба!

— Розкажеш це слідчим військової прокуратури, — відрізала Коваль. — Майоре Бондар!

Бондар, який стояв білий як полотно, стрепенувся.

— Так, пані Генерал!

— Викликайте конвой ВСП. Цього лайна не має тут бути через п’ять хвилин. Ізолювати. Нікого до нього не пускати без мого особистого дозволу.

Коли Дениса витягали з кімнати, він повернув голову і виплюнув отруту в бік Тамари:

— Думаєш, це кінець? Вони ніколи не дадуть правді спливти. Тобі кінець, сука!

Демон клацнув зубами, і конвой пришвидшився, майже винісши зрадника за двері.

Тиша повернулася в залу. Тамара стояла нерухомо, дивлячись на двері. Її обличчя не виражало тріумфу. Лише порожнечу.

Коваль обережно підійшла до неї.

— «Тиша»?

— Мене звати Тамара. — Її голос був тихим. — Я більше не «Тиша». Я просто жінка, яка втратила все.

— Ви могли прийти до нас. Довіритися системі.

— У системі був Денис. — Тамара нарешті подивилася на Генерала. — Система дозволила вбивці мого чоловіка ходити на волі, поки я мила туалети за десять метрів від нього. Система поховала б це, як ховала все інше.

Коваль не мала що відповісти.

Полковник Лисенко невпевнено ступив уперед. Його пиха зникла.

— Тамаро… Я винен вам вибачення. Те, як я поводився…

— Ви поводилися саме так, як мені було треба, полковнику. — У голосі Тамари не було зла. — Мені треба було бути невидимкою. Якби ви ставилися до мене з повагою, хтось міг би запідозрити недобре. — Вона гірко посміхнулася. — Це врятувало мені життя.

У центрі зали собаки знову почали розходитися, звільняючи прохід до труни. Їхня місія була виконана. Вони дочекалися. Вони захистили. Тепер настав час прощатися по-справжньому.

Церемонія прощання розпочалася о 14:00, із годинним запізненням. Офіційною причиною назвали «організаційні моменти», і ніхто поза вузьким колом командування ніколи не дізнається справжньої причини.

Тамара стояла попереду натовпу. Вона змила з себе образ прибиральниці, переодягнувшись у чорний одяг, який зберігала у шафці для цього моменту. Поруч із нею сидів Барон, завмерши як статуя. Повідець вільно лежав у її руці — він був лише формальністю.

Інші одинадцять собак розташувалися по периметру. Їх тримали кінологи, які зголосилися допомогти, коли дізналися правду. Пси стояли як почесна варта, не зводячи очей з труни.

Генерал Коваль особисто виголосила промову. Вона говорила про службу Максима, про врятовані життя. Вона не згадала про розслідування, яке вже почалося в кабінетах СБУ та ДБР. Деякі істини були не для мікрофонів.

Коли залунав прощальний салют, а сурмач заграв «Шана», Тамара підійшла до труни. Вона поклала руку на синьо-жовтий стяг.

— Ти бачив це, Максиме? — прошепотіла вона. — Вони не залишили тебе.

Вона заговорила до собак мовою, яку розуміли тільки вони — сумішшю звуків і жестів.

Барон підійшов першим. Він тицьнувся носом у прапор, завмер на кілька ударів серця, а потім відступив і видав один довгий, тужливий звук — не виття, а скоріше прощання. Один за одним, інші собаки зробили те саме. Грім, Куля, Демон… Кожен попрощався зі своїм командиром.

Коли все скінчилося, натовп почав розходитися. Савченко знайшов Тамару на краю кладовища.

— Він навчив мене, що таке вірність, — сказала вона, не обертаючись. — Не слово, а дія. Та, що не вимагає нічого натомість.

— Він був винятковою людиною, — погодився Савченко.

— Був. І тепер я маю знайти тих, хто віддав наказ Денису. — Тамара повернулася до нього, і в її очах більше не було сліз. Тільки холодний розрахунок. — Денис був пішаком. Хтось зверху забезпечував йому прикриття. Хтось із великими зірками.

Вона простягнула Савченку маленький чорний записник.

— Це особисті нотатки Максима. Імена, схеми, дати. Він не довіряв електроніці. Я не віддала це Генералу Коваль, бо не знаю, наскільки високо прогнила система. Але я довіряю тобі, підполковнику.

— Що мені з цим робити?