«Ти навіть ходити не можеш!» — сміявся чоловік, представляючи гостям свою вагітну коханку. Він і гадки не мав, що я готова викрити всю правду…
— Ти нікчема! Каліка, яка вирішила зруйнувати мені життя своїми фантазіями! Ніхто тобі не повірить! Ти навіть встати не можеш!
І тоді настав момент істини. Катерина заблокувала колеса візка. Вона повільно, спираючись на підлокітники, підвелася. Зала ахнула.
Вона випросталася на повен зріст, дістала з чохла, прикріпленого до візка, елегантну тростину і зробила крок уперед. Потім ще один.
Вона стояла перед ним — висока, красива, сильна.
— Я можу стояти, Олексію. Я можу ходити. І я можу свідчити в суді.
У цей момент двері відчинилися. До зали увійшла група людей у формі.
— Олексій Бондар? — суворо запитав офіцер. — Слідче управління Національної поліції. Ви затримані за підозрою у розкраданні коштів в особливо великих розмірах, шахрайстві та нанесенні тяжких тілесних ушкоджень через злочинну недбалість.
Хаос, що почався, був абсолютним. Олексія виводили в наручниках під спалахи камер тих самих фотографів, яких він найняв для свого тріумфу.
Вероніка стояла розгублена, самотня, притискаючи руки до живота. Катерина підійшла до неї, спираючись на тростину.
— Мені шкода тебе, — тихо сказала вона. — Ти була лише інструментом.
— Я не знала… — прошепотіла Вероніка. — Про аварію, про ліки… Він казав, ти сама відмовляєшся лікуватися.
— Тепер ти знаєш. Бережи дитину. Вона не винна в гріхах батька.
Коли все скінчилося, до Катерини підійшла Марина.
— Ти була неймовірна, — сказала вона, обіймаючи подругу. — Як ти почуваєшся?
Катерина оглянула спорожнілу залу, де валялися перекинуті келихи.
— Вільною, — відповіла вона. — Вперше за три роки я дихаю на повні груди.
Минув рік…
Олексій пішов на угоду зі слідством. Докази були настільки неспростовними, що суд був швидким. Він отримав сім років з конфіскацією майна. Вероніка виїхала до батьків у Чернівці, щоб виховувати сина подалі від скандалу.
Катерина не згаяла цей час. Вона ребрендувала компанію, назвавши її Kateryna Architects. Тепер їхнім пріоритетом стали виключно інклюзивні простори. Першим великим проєктом став реабілітаційний центр «Фенікс» у Пущі-Водиці, побудований на кошти, відсуджені у Олексія. Марина стала там головним лікарем.
Одного сонячного дня Катерина приїхала до Лук’янівського СІЗО, де Олексій чекав на етапування. Він виглядав постарілим, його колишній лоск зник.
— Ти прийшла подивитися на свою перемогу? — запитав він через скло.
— Ні, — спокійно відповіла вона. — Я прийшла закрити двері.
— Я кохав тебе, — раптом сказав він. — Спочатку. А потім… твій успіх, твій талант… я почувався тінню. А коли ти впала… я нарешті відчув себе головним. Потрібним.
— Ти хотів бути героєм, Олексію. Але став тюремником.
Вона підвелася, щоб піти.
— Ти пробачиш мене? — крикнув він їй у спину.
Катерина зупинилася, спираючись на свою тростину.
— Пробачення треба заслужити, Олексію. А я просто обираю не нести цю ненависть далі. Я залишаю її тут, з тобою.
Того вечора Катерина стояла на сцені Національної опери України. Зал аплодував стоячи, коли їй вручали премію «Архітектор року» за проєкт соціального житла. Вона дивилася в залу, повну світла, і розуміла: найміцніший фундамент — це правда. І навіть якщо життя руйнує твої стіни, ти завжди можеш побудувати нові. Кращі.
