Військовий повернувся з “нуля” раніше і кров захолола в жилах! На його подвір’ї – група сповіщення з похоронкою і дружина в чорній хустці…

Олена напружилася.

— Що він тут робить? Він же мав бути на позиціях.

— Не знаю. — Максим пішов відчиняти.

Сашко стояв біля хвіртки у цивільному: джинси, сіра футболка, кепка насунута на очі. Але військова виправка видавала його з головою — надто рівна спина, надто пильний погляд.

— Здоров, командире, — сказав він, простягаючи руку. — Живий-здоровий? Можна зайти?

Максим впустив його. У будинку Сашко привітався з Оленою, знявши кепку.

— Пані Олено, я Олександр Бондаренко. Служив із вашим чоловіком під Покровськом.

— Я пам’ятаю, — кивнула вона. — Максим розповідав. Це у вас алергія на все на світі?

Сашко криво всміхнувся.

— На амброзію, котів, цитрусові й, здається, на тилових пацюків. Так, це я. Слухайте, я тут неофіційно. Я у відпустці за сімейними обставинами, проїздом через Київ. Але я мусив заїхати.

Вони сіли на кухні. Олена поставила чайник, хоча ніхто не просив чаю. Це була звична дія, яка допомагала триматися за реальність.

— Я був у тій колоні, — сказав Сашко, дивлячись на свої руки. — Коли накрили Давида і Якова. Я їхав у третій машині, “Спартан”.

Олена завмерла біля стільниці. Максим поклав руку їй на плече.

— Продовжуй, — сказав він.

— Це був повний капець… вибачте, це було пекло, — виправився Сашко. — FPV-дрон влучив прямо в десантний відсік другої машини. Потім почала працювати арта. Ми витягували кого могли, але там… там мало що залишилося. Давид Ткаченко і малий Ткачук загинули на місці. Ми навіть не змогли одразу забрати тіла, бо почався щільний обстріл.

Сашко зробив паузу, ніби збираючись із думками.

— Командував евакуацією капітан Резніков. Ви його знаєте, Максе. Він нормальний мужик, але його перевели до нас недавно. Він ще не знав усіх в обличчя, особливо новачків. А тут м’ясорубка, зв’язок лежить, рації шиплять.

— І він переплутав, — тихо сказав Максим.

— Він складав рапорт на евакуацію “двохсотих” просто на коліні, в бліндажі, поки ще прилітало. У нього були списки особового складу. Він бачить — два прізвища на “Т”. Ткаченко і Ткачук. А у списку є ще ти — М. Ткаченко. Він просто… механічно вписав не того.

— Ніхто не перевірив? — голос Олени був холодним, як лід. — Ніхто не глянув, що мій чоловік у цей час був на завданні за 30 кілометрів звідти?

— У ті години — ні, пані Олено. Хаос був страшний. Але це пів біди. Біда в тому, що цей попередній рапорт пішов “на гору”. А там сидів підполковник Литвин. Йому треба було закрити зведення до вечора, бо з Києва вимагали цифри. І він, не чекаючи підтвердження від медиків, не чекаючи моргу, дав відмашку на сповіщення родин.

— “Дав відмашку”, — повторила Олена. — Як легко це звучить.

— Його вже відсторонили, — сказав Сашко. — ДБР працює. Литвина знімуть, це точно. Резнікову вліплять догану або понизять.

— Це не поверне мені тих чотирьох днів, — сказала Олена, ставлячи чашки на стіл. Руки її тремтіли. — Але дякую, що розповів.

— Є ще дещо, — Сашко пом’явся, ніби не наважувався сказати головне. — Я спілкуюся з родиною Якова Ткачука. Того хлопця, що загинув. Його дружина… Софія. Вона дзвонила мені.

— І?

— Вона хоче зустрітися з вами. З обома.

Максим відчув, як напружилася Олена.

— Навіщо? — запитав він.

— Думаю, вона хоче зрозуміти. І… — Сашко зітхнув. — Її чоловіка чотири дні вважали вами. А вас — ним. У її голові це все переплуталося. Вона каже, що їй треба побачити того, хто вижив. Щоб переконатися, що хоч хтось повернувся з того пекла.

— Це занадто, — похитав головою Максим. — Лєна ледве тримається.

— Я розумію. Я сказав їй, що це навряд чи можливо. Але обіцяв передати. Вона зараз у Києві, чекає на тіло… на процедуру поховання. Завтра буде прощання. Подвійне. Ткаченка і Ткачука ховатимуть разом, на Алеї Героїв.

Олена підвела очі.

— Завтра?

— Так. О 12:00.

У кімнаті запала тиша. За вікном десь далеко завила сирена повітряної тривоги — звичний фон київського життя, на який вони вже майже не реагували.

— Ми прийдемо, — раптом сказала Олена.

— Лєно, ти впевнена? — Максим здивовано подивився на дружину. — Ти не зобов’язана. Ми можемо просто поїхати з міста на вихідні.

— Ні, — вона похитала головою. — Сашко правий. Ми пов’язані з цією Софією. Хочемо ми того чи ні. Її чоловік загинув там, де “загинув” ти. Ми мусимо бути там. Я хочу подивитися в очі жінці, яка переживає те, що я переживала у вівторок. Тільки для неї це назавжди.

Сашко кивнув, підводячись.

— Я зрозумів. Я передам їй. Дякую вам.

Коли за Сашком зачинилися двері, Максим і Олена залишилися одні.

— Ти справді хочеш піти? — запитав він. — Це буде… важко. Там будуть преса, камери.

— Мені байдуже на камери, — сказала Олена твердо. — Я хочу побачити цих хлопців. Справжніх. Не рядки у звіті, через які я посивіла, а людей. Я хочу знати, кого ми ховали замість тебе.

Максим обійняв її за плечі. Вона мала рацію. Вони не могли просто втекти й вдати, що нічого не сталося. Вони стали частиною чужої трагедії, зайняли чуже місце в черзі за смертю, і тепер мали віддати шану тим, хто залишився в тій черзі замість них.

— Добре, — сказав він. — Ми підемо. Я дістану парадну форму. Ти ж казала, вона вже з хімчистки?

— Так, — Олена вперше за вечір сумно посміхнулася. — Висить у шафі. Чекає свого часу. Тільки тепер ти одягнеш її сам.

Наступний ранок був похмурим. Небо над Києвом затягнуло свинцевими хмарами, обіцяючи дощ. Це була ідеальна погода для похорону. Тим паче для похорону, на який ти йдеш замість власного.