Військовий повернувся з “нуля” раніше і кров захолола в жилах! На його подвір’ї – група сповіщення з похоронкою і дружина в чорній хустці…
Олена нарешті подивилася на нього, прямо в очі.
— Ти просиш вибачення? Максе, ти живий. Ти сидиш тут, дихаєш, говориш. Тобі нема за що вибачатися.
— Я мав попередити. Я хотів зробити сюрприз…
— Сюрприз, — вона гірко всміхнулася. — Якби ти подзвонив у понеділок і сказав, що їдеш, а у вівторок вони прийшли й сказали, що ти мертвий… Я думаю, я б збожеволіла остаточно. Таймінг вийшов… ідеальним, якщо можна так сказати.
Максим взяв її руку, і цього разу вона дозволила. Її долоня була крижаною, попри задушливий вечір.
— Що з тобою відбувалося ці чотири дні? — запитав він тихо.
Олена довго мовчала. Коли заговорила, її голос тремтів.
— Я зникла. Це єдине слово, яке підходить. Олена Ткаченко, якою я була, просто зникла. Я стала кимось іншим. Я стала вдовою. “Дружина загиблого Героя”. Це стало моєю новою особистістю на чотири дні.
Вона повернулася до нього всім корпусом.
— Знаєш, що було найстрашнішим? Не біль. Біль був нестерпним, так. Але найстрашнішим була… остаточність. Розуміння, що я більше ніколи не почую твого голосу. Ніколи не сваритимуся з тобою через те, хто виносить сміття. Ніколи ми не народимо дітей, про яких мріяли. Все наше майбутнє — будинок, старість, онуки — все це просто стерли гумкою.
В очах Максима теж стояли сльози.
— Але я тут. Це майбутнє… воно все ще є. Ми все ще маємо його.
— Маємо? — Олена вдивлялася в його обличчя, наче шукала підтвердження. — Тому що зараз я дивлюся на тебе, торкаюся тебе, але частина мене все ще там, у тому пеклі. Частина мене думає, що це сон, і якщо я прокинуся — ти зникнеш.
— Я реальний, Лєно. Я тут.
— Надовго? — це питання повисло в повітрі важкою хмарою. — У тебе відпустка? Десять днів? П’ятнадцять? А потім що? Ти повернешся туди. На Донбас.
Максим мовчав. Так, це була відпустка. Він мав повернутися до підрозділу. Війна не закінчилася.
— Як я маю відпустити тебе назад? — її голос зірвався на крик. — Як я зможу посадити тебе на потяг, знаючи, як це — ховати тебе? Як мені пережити це знову? Я вже поховала тебе один раз, Максиме. Другого разу я не витримаю.
У Максима не було відповіді. Він планував побути вдома, відпочити, набратися сил і повернутися до хлопців. Так робили всі. Але це було до того. До того, як хтось убив його на папері й знищив світ його дружини.
— Я не знаю, — чесно сказав він. — Але ми щось придумаємо. Разом.
— Разом, — Олена знову видала цей дивний смішок. — Ми не були “разом” півтора року. Ми були двома людьми, з’єднаними екраном смартфона. А тепер це. Як нам повернутися до нормального життя?
— Крок за кроком. День за днем.
— Господи, ти говориш як мотиваційний плакат, — але вона стиснула його руку, і вперше за вечір на її обличчі майнула тінь справжньої, хоч і сумної, посмішки.
У двері подзвонили. Різко, вимогливо. Вони обидва здригнулися.
— Мама, — зрозуміла Олена. — Вона приїхала.
Максим встав, щоб відчинити, але Олена схопила його за руку.
— Чекай, — сказала вона. — Перед тим, як вона увірветься сюди й почнеться новий хаос… Я мушу знати. Ти як? Ти сам… як? Ти був там, у пеклі, а потім приїхав у це… Як ти тримаєшся?
