Військовий повернувся з “нуля” раніше і кров захолола в жилах! На його подвір’ї – група сповіщення з похоронкою і дружина в чорній хустці…

— У попередньому списку втрат значився “М. Ткаченко”, — продовжив полковник, і в його голосі чувся не стільки офіціоз, скільки людський відчай. — Ваш тезка, Давид, був записаний як “Д. Ткаченко”. Але в хаосі евакуації, коли поранених і загиблих звозили на стабпункт, документи переплуталися. Офіцер обліку побачив прізвище “Ткаченко”, підняв вашу особову справу, яка була активною в цьому секторі, і… запустив процедуру сповіщення.

— Чотири дні тому, — перебив Максим. — Але бій був шість днів тому. Це 48 годин. А як же ДНК? Як же стоматологічна карта? Тіло ж мали оглянути в морзі Дніпра чи Харкова перед тим, як дзвонити дружині!

Полковник похмурився.

— Експертиза ДНК була призначена. Але хтось у ланцюжку командування вирішив пришвидшити процес. На нас тиснуть, щоб родини дізнавалися швидше, щоб не через Facebook… Хтось хотів як краще, а вийшло… Порушили протокол. Буде розслідування, я вам обіцяю. Голови полетять.

Максим думав про ці дві доби. 48 годин, які мали б піти на перевірку, звірку, потрійний контроль. Замість цього якийсь тиловий щур вирішив вислужитися швидкістю, і Олена заплатила за це найвищу ціну.

Він повернувся до дружини, взяв її обличчя у свої долоні.

— Лєно, розкажи мені все. Що вони тобі говорили?

Її обличчя було блідим, очі набрякли від сліз. Олена зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися.

— Вони прийшли у вівторок вдень. Троє. Полковник, психолог і медик. Подзвонили у ворота. Я якраз поливала квіти… — голос її зірвався. — Вони були такі офіційні, такі обережні. Вручили мені “Сповіщення про смерть”. Цей папірець із печаткою…

Вона заплющила очі.

— Ми почали готуватися до похорону. Він мав бути завтра, в суботу, на Алеї Слави на Берковецькому кладовищі. Твої батьки прилетіли з Німеччини сьогодні вранці. Твоя сестра їде потягом зі Львова. Я подзвонила всім, Максиме. Твоєму бригадиру на будівництві. Нашим друзям. Я написала пост… Господи, я написала пост у Facebook, що тебе більше немає.

Реальність вдарила Максима під дих. Його батьки, сестра, друзі, колеги — всі вони зараз оплакували його. Всі вони готували чорний одяг на завтра.

— Ми вже займаємося сповіщенням рідних, — швидко вставив полковник. — Обдзвонюємо всіх. Ваші батьки дізнаються, що ви живі, протягом години. Ми дамо офіційне спростування.

— Спростування? — Максим різко підвівся, не в силах всидіти на місці. Він пройшовся кімнатою. — Пане полковнику, при всій повазі, ви не можете це просто “спростувати”. Моя дружина чотири дні вважала себе вдовою. Вона вибирала труну! Чотири дні!

Олена теж підвелася, підійшла до нього.

— Максиме, тихо. Головне, що ти тут. Живий.

Але Максим бачив її очі. Травма цих днів в’їлася в неї. Вона виглядала інакше, ніж під час їхніх відеодзвінків: старшою, виснаженою, згаслою.

— А що з Давидом Ткаченком і тим хлопцем, Ткачуком? — запитав Максим, змушуючи себе зібратися. — Їхні родини знають? Їх повідомили правильно?

— Так, — важко видихнув полковник. — Як тільки помилка викрилася сьогодні вранці — коли ваш командир підтвердив, що ви живі й оформлюєте відпустку — ми негайно запустили протокол для тих родин. До них поїхали групи сповіщення.

Максим застиг. Отже, поки він їхав у таксі додому, дві інші родини тільки зараз дізнавалися, що їхні чоловіки та сини загинули. Жорстока лотерея війни.

— Я знав Давида, — тихо сказав Максим. — Перетиналися пару разів. У нього дружина і двоє дітей, здається. Школярі.

У кімнаті запала тиша. Всі розуміли, що це означає. Дві дитини, які щойно втратили батька, і жінка, яка тільки зараз занурюється в те пекло, з якого Олена щойно виринула.

— Коли ви зрозуміли? — раптом запитала Олена, дивлячись на офіцерів. — Коли ви зрозуміли, що це не Максим?

— Сьогодні вранці, — відповів капелан. — Прийшли результати ДНК-експертизи з Дніпра. Вони не збіглися. Коли почали перевіряти повторно, зрозуміли помилку в прізвищах. Ми вже їхали до вас, щоб узгодити деталі завтрашньої церемонії прощання на цвинтарі… коли нам подзвонили й наказали скасувати все.

— Але ви приїхали все одно, — сказав Максим.

— Ми не могли сказати пані Олені телефоном, що її чоловік “воскрес”, — пояснив полковник. — Це було б нелюдяно. Ми чекали тут. Ми не знали, де ви. З частини повідомили, що ви вже виїхали, але телефон був поза зоною.

— Вони тут уже годину, — тихо додала Олена. — Чекали. А я думала, ми будемо обговорювати меню поминального обіду.

Максим знову обійняв її, і цього разу вона розридалася на повний голос — гучно, страшно, випускаючи весь біль назовні. Він тримав її, поки вона плакала, і поверх її голови зустрівся поглядом з полковником Бондарем.

— Я хочу прізвища, — сказав Максим пошепки, але його голос був твердим, як сталь. — Я хочу знати кожного в цьому ланцюжку, хто поставив підпис під моєю смертю без належної ідентифікації. Я хочу службове розслідування.

— Ви його отримаєте, — кивнув полковник. — Даю слово офіцера.

Але поки Максим тримав дружину, відчуваючи, як її сльози вдруге за день мочать його форму, він знав: ніяке розслідування не поверне втраченого. Вони вбили його в серці Олени, а потім повернули до життя. Але деякі воскресіння, як починав розуміти Максим, мають гіркий присмак чужої смерті.