Військовий повернувся з “нуля” раніше і кров захолола в жилах! На його подвір’ї – група сповіщення з похоронкою і дружина в чорній хустці…

Серпневе сонце нещадно пекло, заливаючи розпечений асфальт перед Центральним залізничним вокзалом Києва. Штаб-сержант Максим Ткаченко, закинувши на плече важкий, запилений рюкзак, ступив на столичну землю.

Після вісімнадцяти місяців на “нулі”, у степах Донеччини, де повітря пахло гаром і металом, київська задуха здавалася чимось до болю рідним, але водночас дивним. Тут пахло кавою, вихлопними газами та розігрітим бетоном — запахами мирного життя, від яких він устиг відвикнути.

Його піксельна форма, хоч і випрана перед виїздом, все одно зберігала в собі в’їдливий пил східних доріг. Втома тиснула на плечі сильніше за бронежилет, який він зняв лише кілька годин тому в потязі.

Але зараз, серед гамору вокзалу, Максим відчував дивну легкість. Він нікому не сказав, що повертається. За планом ротація мала відбутися лише наступного тижня, але “адміністративне диво” у штабі бригади дозволило йому виїхати раніше.

Хтось там, нагорі, підписав рапорт швидше, ніж очікувалося, і ось він тут — на тиждень раніше, живий і майже неушкоджений.

Він хотів зробити сюрприз Олені, своїй дружині. Вони були одружені вже сім років, і останні півтора з них існували переважно у форматі коротких повідомлень у Signal та уривчастих відеодзвінків, де картинка розсипалася на пікселі через поганий зв’язок Starlink.

У своїй уяві, під час нескінченних нічних чергувань у бліндажі, Максим тисячу разів прокручував цей момент. Як він тихо відчиняє хвіртку їхнього будинку на Осокорках, як заходить у двір, як Олена обертається і її обличчя змінюється — від буденної зосередженості до чистого щастя. Він мріяв обійняти її по-справжньому, відчути тепло її тіла без екрана смартфона між ними.

Таксі, яке він викликав через додаток, під’їхало швидко. Водій, літній чоловік із сивими вусами, побачивши військового, мовчки вийшов допомогти закинути баул у багажник.

— З поверненням, командире, — коротко кинув він, сідаючи за кермо. — Куди їдемо? На Осокорки?

Дорогою водій виявився балакучим. Він розповідав про затори на Південному мосту, про те, як змінилися ціни на продукти, і про новий кіоск із шаурмою, що відкрився біля метро “Славутич”, де роблять “найкращу в місті подвійну з м’ясом”.

Максим відповідав ввічливо, кивав, але думками був далеко. Він рахував хвилини. Ще трохи проспектом Бажана, потім з’їзд у приватний сектор, повз дачі, до тієї самої вулиці Садової. Там стояв їхній невеликий цегляний будинок, який вони з Оленою купили в кредит за три роки до великої війни.

— Хтось чекає вдома, військовий? — запитав водій, зиркнувши у дзеркало заднього виду.

— Дружина, — відповів Максим. Саме лише це слово змусило серце битися частіше, а в горлі з’явився клубок хвилювання.

— Вона не знає, що я їду, — додав він, ледь помітно всміхнувшись.

Водій усміхнувся у відповідь:

— О, це найкраще. Сюрпризи — це діло таке… Очі жінок, коли вони бачать своїх чоловіків на порозі, — це дорожче за будь-які гроші, брате. Ніщо з цим не зрівняється.

Коли вони проїжджали знайомими вулицями лівого берега, Максим жадібно вдивлявся у вікно. Ось Дніпро виблискує під пообіднім сонцем, ось торговий центр, куди Олена любила ходити по вихідних, ось старенька церква на розі. Все виглядало так само, як і раніше.

Місто жило своїм життям, застигло в часі, поки він був за сотні кілометрів звідси, в іншому вимірі, де час вимірювався прильотами та виходами. Цей контраст двох реальностей дезорієнтував. Здавалося, що він космонавт, який повернувся на Землю після довгої експедиції.

Його телефон завібрував у кишені — посипалися повідомлення в груповому чаті підрозділу. Хлопці, які теж виїхали, вже домовлялися зустрітися десь у центрі на вихідних, “посидіти нормально”. Максим скинув сповіщення. Не зараз. Пізніше. Зараз у світі існувала тільки Олена.

Чим ближче вони під’їжджали до його вулиці, тим сильніше калатало серце. Він глянув на своє відображення у темному склі автомобіля. Виглядав він, м’яко кажучи, не дуже.

Схудлий, засмаглий до чорноти, з новими зморшками біля очей, яких не було раніше. Волосся коротко стрижене, а на передпліччі — свіжий шрам від уламка, що пролетів надто близько під час останнього виїзду на позиції. Він подумав: чи помітить Олена ці зміни? Чи впізнає вона в ньому того Максима, якого проводжала на вокзалі півтора року тому?

Таксі повернуло на Садову. Максим подався вперед, вдивляючись у будинки. Номер 42.

— Ось тут, праворуч, біля синього паркану, — скомандував він водієві.