Сестра зізналася, що чекає дитину від мого чоловіка! Моя відповідь змусила їх посивіти…

— Я намагаюся прийняти це. Зрештою, буде дитина. Давайте зустрінемося і вирішимо все цивілізовано? Поділимо майно без судів і скандалів?

Віка нервово засміялася, але в голосі звучало полегшення.

— Звісно! Це було б чудово. Андрій так переживав, що ти почнеш війну.

— Ніякої війни. Давайте знову в “Bigoli”. У суботу ввечері? Закриємо гештальт там, де все почалося.

— Домовилися!

Я приїхала в ресторан у суботу рівно о 20:00. Я вдягнула свою “бойову” чорну сукню-футляр і зробила ідеальну укладку. Я виглядала як жінка, яка контролює світ, а не як покинута дружина.

Андрій і Віка знову прийшли разом. Цього разу вони були розслаблені, трималися за руки. Віка була в сукні, що підкреслювала живіт, який уже почав округлюватися.

— Марино! — Віка полізла обійматися. — Ти чудово виглядаєш.

— Дякую. Ви теж нічого.

Ми замовили вино. Атмосфера була сюрреалістичною. Вони поводилися так, ніби ми старі друзі, а не учасники любовного трикутника. Вони вже подумки витрачали мої гроші.

— Отже, — почав Андрій після першого келиха, — щодо розлучення. Ми хотіли запропонувати все зробити по-чесному. Квартиру продаємо і ділимо 50 на 50. Інвестиції теж. Ну і, враховуючи твою нову зарплату, думаю, ти не будеш проти якоїсь компенсації, поки я стану на ноги з новою сім’єю.

— Поділимо по-чесному, — повторила я, смакуючи кожне слово. — Розкажи мені детальніше, Андрію. Що ти вважаєш чесним?

Вони перезирнулися.

— Ну, як за законом. Спільне майно подружжя. Половина квартири моя. Це десь 100 тисяч доларів, так? Нам цього вистачить на перший внесок за житло і ремонт.

Я повільно потягнулася до своєї сумочки. Андрій і Віка завмерли в очікуванні, мабуть, думаючи, що я дістаю чекову книжку або ключі від квартири.

Замість цього я виклала на стіл цупкий конверт.

— Перш ніж ми почнемо ділити шкуру невбитого ведмедя, я хочу нагадати про дещо важливе.

Андрій нахмурився.

— Що це?

— Наш шлюбний договір, Андрію. Пам’ятаєш? Той самий, який ти назвав “папірцем для олігархів” чотири роки тому.

З обличчя Андрія миттєво зійшла фарба. Віка розгублено переводила погляд з мене на нього.

— Який договір? Ви підписували контракт?

— Підписували. І Андрій навіть не читав його.

Я дістала документи і розгорнула їх на столі.

— Режим окремої власності. Пам’ятаєте, що це означає?

Андрій схопив аркуші тремтячими руками.

— Але ж ми були одружені… Це не може бути законним… Я жив там, я платив за комуналку!

— Ти платив три тисячі гривень за комуналку і іноді купував продукти, Андрію. Я платила тисячу доларів розстрочки щомісяця, робила ремонт і купувала меблі. Твої три тисячі не дають тобі права на квартиру вартістю двісті тисяч доларів.

Віка вихопила в нього папери, гарячково шукаючи бодай якусь лазівку.

— Але ж утримання! Він має право на утримання, якщо його матеріальне становище погіршиться!

Я усміхнулася — холодно і переможно.

— Пункт 6.2. Сторони відмовляються від права на утримання в разі розірвання шлюбу. Андрій відмовився від усього.

— Я не знав, що підписую! — закричав Андрій, привертаючи увагу сусідніх столиків. — Ти мене обдурила!

— Я тебе обдурила? Ти був у нотаріуса. Тобі все пояснили. Ти сказав: “Мені байдуже, давай швидше”. Є відеофіксація нотаріальної дії. Ти дорослий хлопчик, Андрію. Треба читати, що підписуєш.

В очах Віки читався справжній жах. Реальність насувалася на неї як асфальтоукладник.

— Тобто… він не отримає нічого?

— Нуль. Нічого. Андрій виходить із цього шлюбу з тим самим, з чим прийшов: зі своїми боргами по кредитці і кредитом на BMW.

Андрій опустив голову на руки.

— Марино, Бога ради. Ми ж не чужі люди. У нас буде дитина. Ти не можеш залишити нас на вулиці.

— У вас буде дитина, — виправила я. — І до речі, про дитину. Ти знаєш, скільки зараз аліменти в Україні?

Вони мовчали.

— 25% від офіційного доходу на одну дитину. Андрію, яка в тебе офіційна зарплата в салоні? Тисяч п’ятнадцять? Решта в конверті?

Він зблід ще більше.

— Ну, нехай навіть із бонусами ти отримуєш тисяч сорок. Чверть віддаси на дитину — це 10 тисяч. Тобі залишиться 30 тисяч гривень.

Я перевела погляд на Віку.

— Віко, скільки коштує оренда двокімнатної квартири в Києві зараз? Тисяч п’ятнадцять-двадцять? Плюс комуналка. Плюс памперси, суміші, лікарі.

Я зробила паузу, даючи їм час порахувати.

— Ви не зможете жити в Києві. Вам доведеться їхати до батьків у Вінницю, у ту тісну двушку, і жити на пенсію тата.

— Ти монстр, — прошепотіла Віка. Сльози котилися по її щоках, розмазуючи туш.

— Монстр? Ви планували пограбувати мене. Ви думали, що я — емоційна дурепа, яка віддасть половину свого капіталу, бо ви “закохалися”. Ви прорахувалися.

Я підвелася, залишивши на столі дві купюри по 500 гривень — рівно за свій келих вина.

— Мої адвокати зв’яжуться з тобою, Андрію. Процес буде швидким.

— Марино, почекай! — Андрій схопився, намагаючись схопити мене за руку.

Я різко відсторонилася.

— Ні, Андрію. Це я чекала. Чекала поваги, чекала вірності. А тепер чекатимете ви. Чекатимете зарплати, щоб купити їжу. Чекатимете маршрутку, бо заправляти BMW буде нічим.

Я нахилилася до них і сказала тихо, але так, щоб кожне слово вкарбувалося в їхню пам’ять:

— Ласкаво просимо в реальне життя. Без моїх грошей.

Я вийшла з ресторану під звуки Вічиних ридань. На вулиці, вдихаючи прохолодне київське повітря, я набрала Олену.

— Ну що? Як пройшла вистава?

— Краще, ніж у театрі Франка, — відповіла я, сідаючи в таксі. — Ти б бачила їхні обличчя, коли вони зрозуміли, що залишаються ні з чим.

— Ти диявол, Марино. Я тобою пишаюся.

— Подавай документи в понеділок. Я хочу бути вільною якомога швидше.