Сестра зізналася, що чекає дитину від мого чоловіка! Моя відповідь змусила їх посивіти…

Поклавши слухавку, я пішла до кабінету — другої кімнати, яку я обладнала під домашній офіс. Я завжди була педантичною в документах. Усе лежало в кольорових папках: податкові декларації, договори з банками, документи на машину.

Я взяла зелену папку з написом “Сімейні документи”. Свідоцтво про шлюб, видане Центральним РАЦСом Києва. І тут мій погляд зачепився за ще один документ у цупкому конверті з печаткою нотаріуса.

Мої руки затремтіли. Я зовсім забула про це. Чотири роки тому, перед весіллям, я наполягла на укладенні шлюбного договору.

Я відкрила сейф, код від якого був датою мого народження навпаки, і дістала оригінал. Шлюбний договір. Сторони: Марина Володимирівна Коваленко та Андрій Сергійович Бойко.

Спогади нахлинули, наче хтось увімкнув кіноплівку.

Це був квітень 2017 року. Я саме купувала цю квартиру — тоді це був ще “котлован”, інвестиція на етапі будівництва. Я ризикувала всім, що заробила за перші роки кар’єри. Андрій тоді нервував через витрати на весілля.

— Марин, ти впевнена, що нам потрібен цей фотограф за тисячу доларів? — нив він, переглядаючи кошторис. — Це ж купа грошей.

Для нього, з його зарплатою в гривнях, яка залежала від курсу і продажів, це дійсно було багато. Для мене — це була інвестиція в спогади.

Саме тоді моя юристка порадила мені оформити шлюбний договір. “Марино, ти купуєш нерухомість, у тебе бізнес-амбіції. Шлюбний договір в Україні — це не про недовіру, це про безпеку”.

Коли я сказала про це Андрію, він розсміявся.

— Шлюбний договір? Ти серйозно? Це ж для олігархів або американців із кіно. Ми ж кохаємо одне одного, Марин. Навіщо нам ці папірці? Це якось… неромантично. Наче ти вже плануєш розлучення.

— Це не про розлучення, Андрію. Це про порядок у справах.

Він довго сперечався, ображався, надував губи, але зрештою погодився, щоб “я заспокоїлася”.

Ми пішли до нотаріуса на Хрещатику. Я пам’ятаю той день: Андрій запізнився на 20 хвилин, бо застряг у заторі на своєму старому “Форді”. Він вбіг у кабінет, захеканий, і навіть не слухав, що читала нотаріус.

— Режим окремої особистої власності подружжя, — монотонно бубоніла жінка в окулярах. — Майно, набуте кожним із подружжя під час шлюбу, є його особистою приватною власністю.

— Ви розумієте зміст пункту? — запитала вона, дивлячись на Андрія поверх окулярів.

— Та розумію, розумію, — відмахнувся він. — Кожен залишається при своєму. Давайте вже підписувати, у мене клієнт чекає на тест-драйв.

Він підписав цей документ, як підписують квитанцію за доставку піци. Не читаючи. Для нього це була просто бюрократія, ще одна примха його “надто розумної” нареченої. Він не розумів, що саме в той момент він власноруч відмовився від будь-яких прав на мої майбутні статки.

І ось зараз, сидячи на підлозі свого кабінету о третій ночі, я тримала в руках цей документ. Я читала кожен рядок, і юридичні терміни звучали для мене як найкраща поезія у світі.

Пункт 4.1. Усе нерухоме та рухоме майно, придбане одним із Подружжя під час шлюбу, вважається особистою приватною власністю того з Подружжя, на чиє ім’я воно оформлене або зареєстроване.

Моя квартира. Моя машина. Мої рахунки. Мої акції. Усе це було оформлене на мене.

Пункт 5.3. У разі розірвання шлюбу майно не підлягає поділу.

Андрій не мав права ні на що. Абсолютно ні на що.

Я гортала сторінки далі. Відмова від утримання. Роздільна відповідальність за боргами. Я згадала, що Андрій рік тому взяв у кредит вживану BMW X5, щоб “відповідати статусу”, і досі виплачував за неї доларовий кредит. Цей борг був лише його.

Я увімкнула ноутбук і відкрила таблицю зі своїми активами.

Квартира: $200,000.

Інвестиційний портфель: $80,000.

Частка в стартапі: оціночна вартість $50,000.

Рахунки в гривні та валюті: еквівалент $40,000.

Разом — майже 400 тисяч доларів чистого капіталу. І Андрій не отримає з цього жодного цента.

А моя люба сестричка Віка… Вона, мабуть, уже порахувала, як вони заживуть на “половину” мого майна. Вона бачила в Андрієві не просто чоловіка, а квиток у заможне життя, яке, на її думку, я отримала незаслужено. Яка ж іронія.

Я сфотографувала кожну сторінку договору і відправила Олені в Телеграм із підписом: “Подарунок долі”.

Відповідь прийшла миттєво, хоча була ніч: “Маринко, це джекпот. Дзвони мені вранці”.

Уперше за ці дні я заснула спокійно. І мені наснилося майбутнє — вільне, яскраве і, головне, моє власне.