Сестра зізналася, що чекає дитину від мого чоловіка! Моя відповідь змусила їх посивіти…
Коли над Києвом зійшло сонце, я все ще сиділа на дивані. Моя темно-синя сукня пом’ялася, а макіяж, мабуть, перетворив мене на панду. Екран мого айфона світився загрозливо: 17 пропущених викликів від мами. Віка вже встигла все їй розповісти. І я могла побитися об заклад, що в її версії це була романтична драма про двох закоханих, які не змогли опиратися долі, а я — просто перешкода на їхньому шляху до щастя.
Я набрала офіс.
— Симоно, мене сьогодні не буде, — сказала я своїй асистентці. — Погано почуваюся.
Симона, яка знала мій графік краще за мене, на мить замовкла.
— Марино Володимирівно, ви ніколи не пропускаєте роботу. Навіть із температурою. Це щось серйозне?
— Так, Симоно. Дуже серйозне.
Я пішла в душ, намагаючись змити з себе липке відчуття вчорашнього вечора. Стоячи під гарячою водою, я нарешті розплакалася. Це були не кіношні істерики, а глухий, виючий плач людини, яка щойно втратила двох найближчих людей. Моя сестра і мій чоловік. Ті, кому я довіряла беззастережно, зрадили мене найжорстокішим чином.
Коли я вийшла з ванної, телефон знову завібрував. Три повідомлення від Віки у Вайбері:
“Маринко, нам треба поговорити”.
“Ми не хотіли, щоб ти дізналася ось так. Будь ласка, передзвони”.
“Я знаю, тобі боляче, але ми можемо вирішити все як дорослі люди”.
Я видалила все, не читаючи далі.
Уперше за багато років я провела день абсолютно непродуктивно. Я тупо перемикала канали на телевізорі, замовила вок із китайського ресторану, який приїхав холодним, і ігнорувала дзвінки, що лунали кожні дві години. Мені потрібен був цей день, щоб усвідомити простий факт: моє життя, яким я його знала, закінчилося.
Увечері з’явився Андрій. Він прийшов забрати речі. У нього все ще були ключі, він усе ще почувався господарем у квартирі, яку я купила ще до нашого весілля. Він спробував щось пояснити, пакуючи валізу.
— Це не планувалося, Марин. Так просто сталося, — бурмотів він, складаючи сорочки. — У Віки був важкий період, їй потрібна була підтримка…
— Як давно ви разом? — перебила я, спостерігаючи, як він складає брендові поло, які я купувала йому в ЦУМі.
— Офіційно? З січня. Чотири місяці.
Чотири місяці. Чотири місяці брехні, фальшивих поцілунків, порожніх “я тебе люблю” перед сном. Поки я працювала по 60 годин на тиждень заради нашого майбутнього, він будував нове життя з моєю сестрою.
— Я подаю на розлучення, — сказала я, сидячи на краєчку нашого величезного ліжка.
Андрій завмер із купою шкарпеток у руках. Він подивився на мене так, ніби я сказала якусь дурницю.
— Марин, не треба так категорично. Ми можемо вирішити все мирно. По-людськи. Поділимо все чесно, без скандалів і судів.
“Поділимо все чесно”. Ці слова пролунали як ляпас.
— Чесно? — перепитала я. — Ти вважаєш, що маєш право на те, що заробила я?
— Ми були одружені, Марин. Це спільне майно. Закон є закон.
Коли він пішов, забравши дві валізи і пообіцявши повернутися за рештою на вихідних, я одразу набрала Олену. Вона була моєю найкращою подругою ще з часів Могилянки і, на щастя, одним із найкращих сімейних адвокатів Києва.
Я розповіла їй усе. Олена слухала мовчки, лише іноді важко зітхала.
— Марино, сонечко, я так співчуваю. Я знала, що він не подарунок, але щоб із Вікою… — вона зробила паузу. — Щодо розлучення. Мені треба, щоб ти зібрала всі документи: свідоцтво про шлюб, документи на квартиру, виписки з банківських рахунків, інформацію про твої ФОПи та інвестиції. Я зроблю все, щоб захистити твої інтереси.
— Олено, мені байдуже на гроші. Я просто хочу, щоб це закінчилося.
— Не кажи дурниць! — гримнула вона в слухавку. — Ти гарувала як проклята, щоб мати все це. Ти не віддаси половину свого майна зраднику і своїй сестричці-утриманці. Ти хоч уявляєш, скільки коштують твої активи зараз?
Я не рахувала точно, але сума була значною. Моя квартира в новобудові біля метро “Олімпійська” зараз коштувала щонайменше 200 тисяч доларів. У мене були заощадження, акції іноземних компаній через брокера, частка в стартапі. Плюс моя нова зарплата.
— Домовилися, — сказала я. — Я все зберу.
