Сестра зізналася, що чекає дитину від мого чоловіка! Моя відповідь змусила їх посивіти…

Вони дивилися на мене з дивною сумішшю очікування і погано прихованого тріумфу.

Здавалося, вони чекали, що я вибухну, почну кричати, бити посуд і влаштую сцену, про яку потім шепотітимуться за сусідніми столиками. Але я не могла поворухнутися. Моя сестра Віка, за навчання якої в університеті я платила, коли батьки не тягнули, сиділа тут, тримала за руку мого чоловіка і говорила про спільну дитину в день мого підвищення.

— Як давно? — тільки й спромоглася запитати я. Голос був чужим, лякаюче спокійним.

— Три місяці, — відповіла Віка, машинально погладжуючи абсолютно плаский живіт. — Це почалося одразу після твого дня народження.

Мій день народження був у грудні. Зараз травень. Насправді минуло навіть більше. Місяці брехні, місяці подвійного життя. Вони сміялися мені в спину, поки я працювала по дванадцять годин на добу, щоб забезпечити нам майбутнє.

— Марино, скажи щось, — попросив Андрій.

Я вперше за вечір по-справжньому подивилася на нього. На чоловіка, з яким була одружена чотири роки. Він виглядав так, ніби з його плечей впала гора. Ніби зізнатися у зраді було для нього полегшенням.

— А що ти хочеш почути? — запитала я, відчуваючи холод у кінцівках. — “Вітаю”?

Віка нервово хихотнула.

— Слухай, Марин, я розумію, це непросто. Але таке життя. Серцю не накажеш, правда? А дитина… — вона знову торкнулася живота. — Дитині потрібні батько і мати, разом.

Я повільно взяла свою сумочку. Дістала з гаманця кілька великих купюр — достатньо, щоб покрити мою частину рахунку з лишком — і поклала їх на білосніжну скатертину. Потім підвелася.

— Я їду додому. А ви… робіть, що хочете.

Коли я йшла до виходу, я чула, як Андрій гукав мене, але не обернулася. У величезному дзеркалі в холі я на мить побачила їхнє відображення. Вони залишилися сидіти. Віка усміхалася.

Усе дитинство Віка жила в моїй тіні, і це її страшенно дратувало. Я була старшою, відповідальною, тією, хто приносив “відмінно” в табелі і вступав на бюджет. Вона була молодшою, улюбленицею батьків, яку оберігали від усього на світі. Ми виросли у звичайній родині у Вінниці. Тато працював бухгалтером, мама — вчителькою молодших класів. Ми не бідували, але й зайвого не мали. Та Віці завжди здавалося, що вона заслуговує на більше просто за фактом свого існування.

Коли я своїм розумом вступила до Могилянки, Віка сказала, що це просто “везіння”. Коли я знайшла першу роботу в Києві й почала будувати кар’єру, вона фиркала, що я просто “вмію підлизуватися”. Коли у 25 років я купила свою першу квартиру в розстрочку, вона запитала, чи не занадто я багато на себе беру.

Найгірше те, що вона щиро вірила: успіх — це лотерея. Вона відучилася на дизайнера в місцевому університеті, ледве отримала диплом і з того часу стрибала з роботи на роботу, завжди скаржачись, що “тупі начальники” не цінують її геніальності.

Батьки завжди намагалися “вирівняти” ситуацію. Коли я купила собі нову “Мазду”, вони взяли кредит, щоб купити їй вживаний “Фольксваген”. Коли я почала добре заробляти, вони збільшили їй “допомогу” на оренду квартири, намагаючись компенсувати мій успіх.

— А скільки ти зараз отримуєш? — питала вона щоразу, коли приїжджала до Києва. — Це просто сестринська цікавість.

Але в її очах я бачила калькулятор. Тепер я розумію: це була не цікавість. Це була заздрість, замішана на жадібності.

Коли п’ять років тому я зустріла Андрія на корпоративі, Віка одразу заявила: “Він тобі не пара”. Андрій був симпатичним, простим хлопцем, працював менеджером з продажу авто. Він заробляв непогано як для Києва — близько 30–40 тисяч гривень із бонусами, але це не йшло в жодне порівняння з моїми доходами.

Але я закохалася. Він був веселим, турботливим, вмів розсмішити після важкого дня. Його простота приваблювала мене, контрастуючи з моїм світом дедлайнів та KPI. Віка завжди була ввічливою з Андрієм, але я помічала, як вона спостерігала за нами, коли я оплачувала вечері в ресторанах або купувала квитки на концерти по дві тисячі гривень.

— Ти його утримуєш, так? — запитала вона одного разу.

— Ми ділимо витрати пропорційно до доходів, — відрізала я.

І це була правда. Андрій платив за комуналку, за продукти, за бензин. Я покривала все інше — подорожі, великі покупки, ремонт. Нас це влаштовувало. Але для Віки це був доказ мого “незаслуженого” щастя: кар’єра, квартира в новобудові, люблячий чоловік.

Я дісталася додому. Квартира була такою ж, як я її залишила вранці: ідеально прибрана, затишна, тиха. Дивно, як життя може полетіти шкереберть, а речі залишаються на своїх місцях. Зубна щітка Андрія у ванній, його кросівки в коридорі, дурна чашка з логотипом “Динамо”, яку йому подарували колеги.

Я сіла на шкіряний диван у вітальні, все ще в сукні й на підборах, і дивилася в порожнечу. Мозок ніби вимкнув систему обробки емоцій. Я знала, що маю плакати, кричати, трощити меблі, але відчувала лише оніміння.

Андрій не прийшов ночувати. О другій ночі на телефон прийшло повідомлення: “Я у В. Поговоримо завтра”.

“У В.” Він скоротив ім’я моєї сестри до однієї літери, ніби вони були парою роками. Ніби мене не існувало.

Тієї ночі я не спала. Я ходила своїми 80 квадратними метрами, намагаючись зрозуміти, як я могла бути такою сліпою. Віка останнім часом часто бувала в Києві. “У мене замовлення, клієнти”, — казала вона. Але чому вона перестала зупинятися в мене, а винаймала житло? Чому Андрій затримувався на роботі?

Пазл склався. І картина була огидною.