Багатій узяв шлюб із простою садівницею, щоб утерти носа колишній! Та в першу шлюбну ніч він завмер від подиву…

— Все життя я будував стіни. Високі, міцні стіни, щоб захиститися від світу. Я думав, що сила — це контроль. Але одна жінка показала мені, що справжня сила — у щирості. У вмінні дбати про те, що живе.

Натовп затих. Олеся відчула, як серце калатає в грудях.

— Я зробив багато помилок, — продовжував Максим. — Я образив жінку, яку кохаю. Я був егоїстом. Але цей сквер… Ми назвемо його “Сад Олесі”. Я хочу, щоб він став символом того, що навіть на руїнах можна виростити щось прекрасне, якщо вкласти туди душу.

Він зійшов зі сцени і попрямував просто до неї. Люди розступалися.

— Я знаю, що не можу стерти минуле, — сказав він, зупинившись за крок від неї. — Але я обіцяю тобі: більше ніяких контрактів. Тільки життя. Справжнє. Ти, я і наша дитина.

Олеся дивилася на нього крізь сльози. Вона бачила не мільйонера, а чоловіка, який вперше зняв броню.

— Ти божевільний, — прошепотіла вона, посміхаючись крізь сльози. — Ти відремонтував цілий сквер, щоб вибачитися?

— Я готовий відбудувати цілий Київ, якщо це змусить тебе посміхнутися, — відповів він.

— Ну… — вона зробила крок назустріч. — Початок непоганий. Але роботи в тебе ще багато.

Максим обійняв її, і під оплески випадкових перехожих вони стояли серед квітів, у звичайному спальному районі Києва, відчуваючи, що саме тут і зараз починається їхня справжня історія. Без камер, без брехні і без контрактів.

Сонце яскраво освітлювало оновлений сад маєтку в Козині. Те, що колись було лише дорогою декорацією для статусних гостей — ідеально підстрижені кущі, холодні статуї, симетрія без душі, — тепер дихало життям.

Тут з’явилися зручні дерев’яні гойдалки, розкидані дитячі іграшки на газоні, а повітря було напоєне ароматом матіоли та петуній. Олеся напівлежала в шезлонгу, підставивши обличчя теплим весняним променям, і ніжно погладжувала свій помітно кругленький животик.

Максим сидів поруч на траві, що для його попередньої версії було б немислимим. У руках він тримав товстезну книгу «Ваша дитина від народження до року». Вираз його обличчя був таким зосередженим, наче він вивчав умови злиття транснаціональних корпорацій.

— Ти виглядаєш більш наляканим, ніж перед податковою перевіркою, — пожартувала Олеся, спостерігаючи, як він хмурить брови над розділом про кольки.

— Я хочу бути готовим, — відповів він, не відриваючись від читання. — Я вже наробив купу помилок у житті, Олесю. Я не маю права на помилку з ним.

Олеся простягнула руку і скуйовдила його ідеально вкладене волосся.

— Вже те, що ти так переживаєш, робить тебе чудовим батьком. Нашому сину пощастило.

Його погляд пом’якшав. Максим відклав книгу і поцілував її руку. Він все ще вчився жити без броні, вчився довіряти, але з Олесею це виходило природно.

Спокій їхнього життя перервався через кілька днів, глибокої ночі.

Олеся прокинулася від різкого болю.

— Максиме… — прошепотіла вона, штовхнувши його в плече. — Почалося.

Максим схопився з ліжка так, ніби пролунала сирена повітряної тривоги. Попри всі прочитані книги та зібрані заздалегідь сумки, паніка накрила його з головою.

— Так, спокійно! — скомандував він сам собі, гарячково шукаючи ключі від машини. — Дихай! Ти дихаєш?

— Я дихаю! — крикнула Олеся, хапаючись за живіт під час чергової перейми. — А от ти, здається, ні! Заводь машину!

Дорога до приватного пологового будинку «Лелека» в Пущі-Водиці здавалася Максиму найдовшою в його житті. Він стискав кермо до білизни в пальцях, намагаючись не порушувати правила, хоча хотілося летіти.

— Все буде добре, чуєш? — повторював він, кидаючи на неї стурбовані погляди. — Я з тобою.

У пологовій залі час розтягнувся і застиг. Бачити, як Олеся страждає, як вона бореться, даруючи життя їхній дитині, було для Максима найважчим випробуванням. Він тримав її за руку, витирав піт з чола і шепотів слова підтримки, відчуваючи себе безсилим і водночас необхідним.

А потім світ вибухнув криком. Гучним, вимогливим криком нового життя.

Лікар поклав немовля на груди Олесі, а потім, обтерши, передав Максиму.

— Вітаємо, татусю. У вас син.

Максим тримав цей маленький, теплий згорток і не міг дихати. Він подивився на сина — крихітні пальчики, насуплений лобик, так схожий на його власний, — і відчув, як останні уламки його цинізму розсипаються в прах.

— Марко… — прошепотів він, торкаючись щічки малюка. — Привіт, Марку. Я твій тато.

Він підняв очі на Олесю. Втомлену, бліду, але щасливу.

— ДякуЮ, — сказав він одними губами. — Дякую за все.