Багатій узяв шлюб із простою садівницею, щоб утерти носа колишній! Та в першу шлюбну ніч він завмер від подиву…

Олеся відчула, як земля йде з-під ніг. Її телефон теж ожив: повідомлення від знайомих, посилання на новини. Заголовки кричали: «Попелюшка з цінником: скільки коштує дружина київського забудовника?», «Кохання за розрахунком: фіктивний шлюб Максима Данилова».

Вона читала коментарі — брудні, злі, принизливі. Люди обговорювали її, як товар, сміялися з її “сільського походження”, з хвороби її матері.

— Це Каріна, — прошепотіла Олеся. Вона не запитувала, вона знала.

— Так, — кивнув Максим, і його очі налилися люттю. — Це її рук справа. Але ми це владнаємо. Я вже підключив юристів, ми заблокуємо ці канали, випустимо спростування…

— Владнаємо?! — перебила його Олеся, підводячись. Її голос тремтів, але не від страху, а від гніву. — Ти думаєш, це можна просто “зачистити”, як будмайданчик? Ти думаєш, що можеш контролювати все на світі?

Максим спробував підійти до неї.

— Я захищу тебе і дитину. Ніхто не посміє…

— Ти вже не захистив! — крикнула вона, відступаючи. — Ти втягнув мене в це болото. Я стала посміховиськом для всієї країни. Ти знав, що так може статися, але твоє его було важливішим.

— Я не хотів цього…

— Ти хотів помсти! — в її очах блищали сльози. — А я була просто інструментом. Дорогою іграшкою, яку ти купив, щоб похизуватися перед колишньою. Але я не річ, Максиме. У мене є гідність. І я не дозволю своїй дитині рости в цій брехні.

Олеся розвернулася і побігла сходами нагору. Максим чув, як грюкнули двері її спальні. Через пів години вона спустилася з невеликою валізою.

— Ти не можеш піти, — перегородив їй дорогу Максим. — Ти вагітна. На вулиці дощ. Куди ти поїдеш?

— Додому, — твердо відповіла вона. — Туди, де стіни тонкі, а меблі старі, але де немає брехні.

— Я не відпущу тебе.

— Ти не маєш права мене тримати. Контракт розірвано.

Вона викликала таксі, і через п’ять хвилин старенький “Ланос” віз її геть з елітного селища, залишаючи Максима одного в порожньому, холодному палаці.

Наступні дні перетворилися на пекло. Скандал розгорався, репутація компанії Максима летіла шкереберть, акції падали, партнери дзвонили з питаннями. Але йому було байдуже. Він сидів у своєму кабінеті, дивлячись на дощ за вікном. Тиша в будинку була нестерпною. Він зрозумів, що втратив не просто “дружину для картинки”. Він втратив єдину справжню людину у своєму житті.

На третій день він сів у машину. Без охорони, без водія. Він поїхав на Відрадний.

Стара п’ятиповерхівка виглядала сірою і похмурою. Під’їзд пахнув вогкістю. Максим піднявся на третій поверх і натиснув на дзвінок.

Двері відчинилися не одразу. На порозі стояла Олеся — втомлена, без макіяжу, у розтягнутому светрі. Але для нього вона була найгарнішою жінкою у світі.

— Що ти тут робиш? — запитав він тихо, не впускаючи його.

— Я помилявся, — сказав він просто. Його голос був хрипким. — З самого початку. Я думав, що можу купити щастя, як купую землю під забудову. Я використав тебе, і це було підло. Але ти… ти змінила все.

Олеся мовчала, тримаючись за одвірок.

— Я не прошу пробачення просто так, — продовжив він, дивлячись їй в очі. — Я хочу сказати, що ти — найсильніша і найсправжнішня людина, яку я знаю. І вперше в житті я не хочу грати. Я хочу бути з тобою. По-справжньому.

— Це гарні слова, Максиме, — сумно усміхнулася вона. — Але як я можу тобі вірити?

— Дай мені шанс довести це. Не словами.

Він пішов, залишивши її в роздумах. А наступного ранку Олеся отримала конверт. У ньому не було погроз чи контрактів. Лише запрошення з однією фразою, написаною від руки: «Приходь сьогодні ввечері. Це важливо». І адреса.

Це був не ресторан і не готель. Це був занедбаний сквер у її районі, який місцева влада роками обіцяла відремонтувати, але все ніяк не знаходила коштів.

Коли Олеся приїхала, вона завмерла. Сквер змінився до невпізнання. Доріжки були викладені новою плиткою, старі лавки замінені на зручні дерев’яні, всюди горіли гірлянди теплим, затишним світлом. Але головне — квіти. Тисячі квітів: хризантеми, айстри, верес. Це був не просто ремонт, це був витвір ландшафтного мистецтва.

Посеред скверу стояла невелика сцена. Там, у простій сорочці та джинсах, стояв Максим. Навколо зібралися місцеві мешканці — бабусі з під’їздів, мами з візочками, підлітки.

Максим узяв мікрофон.

— Доброго вечора, — його голос трохи тремтів. — Я — Максим Данилов. Більшість з вас знає мене як забудовника, який зводить бетонні коробки. Але сьогодні я тут не як бізнесмен.

Він знайшов поглядом Олесю в натовпі.