Багатій узяв шлюб із простою садівницею, щоб утерти носа колишній! Та в першу шлюбну ніч він завмер від подиву…

Він пішов за нею на терасу, подалі від зайвих вух. Як тільки вони залишилися наодинці, маска Каріни злетіла.

— Так ось чим ти тепер займаєшся? Опускаєшся до рівня обслуговуючого персоналу, щоб зачепити мене? — випалила вона.

— Це не має до тебе жодного відношення, Каріно, — спокійно відповів Максим, дістаючи сигарету, але не запалюючи її.

— Ой, благаю! — вона фиркнула. — Ти справді думаєш, що когось обдуриш? Цей цирк із шлюбом… Ця дівчинка не належить до нашого кола, і ти це знаєш! Вона зламається за тиждень.

Максим звузив очі.

— Що тебе так бісить, Каріно? Те, що я щасливий? Чи те, що у тебе більше немає наді мною влади? Ти зробила свій вибір. Живи з ним.

Каріна підійшла впритул, її парфуми — важкі й солодкі — вдарили йому в ніс.

— Можеш прикидатися скільки завгодно, Максиме, але глибоко всередині ти знаєш, що я — єдина, хто тебе справді розуміє. Ми з тобою хижаки, а вона — травоїдна.

— Ти помиляєшся, — твердо сказав він. — Розмову закінчено.

Коли Максим повернувся до зали, він знайшов Олесю біля фуршетного столу з келихом соку в руці. Вона виглядала виснаженою, але трималася прямо.

— Ви як? — запитав він, підходячи ближче.

— Тримаюся, — відповіла вона з легкою, втомленою посмішкою. — Але ваші друзі… вони кусаються боляче.

Він хотів сказати щось, можливо, вибачитися, але промовчав. В цей момент Максим почав розуміти, що Олеся була не такою крихкою, як здавалася. І це інтригувало його так, як він поки що не був готовий визнати навіть собі.

Маєток Максима в Козині був величезним — сучасний замок зі скла та бетону. Але для Олесі він більше нагадував холодний, стерильний лабіринт. Кожен ідеально освітлений коридор, кожна дизайнерська ваза, що коштувала як її річна зарплата, нагадували їй: це не твій дім. Ти тут — чужорідне тіло.

Це був її перший офіційний ранок у ролі дружини Максима Данилова, і тягар нової реальності вже тиснув на плечі.

Незручність почалася ще за сніданком. Вона спустилася в їдальню, де стіл був сервірований так, ніби чекали на делегацію послів. Екзотичні фрукти, кілька видів сирів, свіжовичавлені соки.

— Доброго ранку, пані Данилова, — промовила домоправителька, Тамара Іванівна. Жінка сувора, старої закалки, з ідеально укладеним сивим волоссям. Її тон був формально ввічливим, але погляд сканував Олесю, як рентген.

— Доброго ранку, — посміхнулася Олеся, намагаючись приховати хвилювання. — Можна просто Олеся.

— У цьому домі є правила, пані, — відрізала Тамара Іванівна і зникла на кухні.

Коли Олеся сіла за стіл, вона відчула, як персонал обмінюється поглядами. Покоївка, що наливала каву, ледь помітно закотила очі, перезирнувшись з офіціантом. Для них вона все ще була «тією дівчиною з секатором», яка якимось дивом опинилася за хазяйським столом, а не в саду серед гортензій.

Увійшов Максим. Бездоганний італійський костюм, запах дорогого парфуму, телефон у руці. Він виглядав господарем життя, тоді як Олеся почувалася самозванкою.

— Сподіваюся, ти виспалася, — кинув він, навіть не підводячи очей від екрана смартфона.

— Це було… незвично, — відповіла вона, підбираючи слова. Спати на простирадлах з єгипетської бавовни було приємно, але самотність у величезній гостьовій спальні лякала.

Він коротко кивнув, продовжуючи друкувати повідомлення. Для Максима цей шлюб залишався бізнес-проєктом, де кожен мав виконувати свої KPI.

— Сьогодні ввечері важлива вечеря, — раптом сказав він. — Партнери по забудові. Мені потрібно, щоб ти виглядала впевнено.

— Впевнено? — перепитала Олеся. — І як, по-твоєму, я маю це зіграти?

Максим нарешті підвів погляд. В його очах читалася втома.

— Просто будь ввічливою, посміхайся і менше говори про добрива.

Олеся прикусила язика, стримавши різку відповідь, і мовчки допила каву.

День тягнувся нестерпно довго. Олеся намагалася знайти собі місце в цьому величезному будинку, але кожна спроба натикалася на невидиму стіну. Вона чула шепіт покоївок у вітальні, коли думали, що вона не чує.

— Не розумію, чим вона його взяла? Приворожила, чи що? — пирхнула одна, протираючи пил. — З грязі в князі.

— Та це ненадовго, — відповіла інша. — Пограється і кине. Каріна йому більше пасувала, хоч і стерво.

Олеся відчула, як щоки запалали від сорому, але змусила себе пройти повз із високо піднятою головою, наче нічого не чула. Це була частина угоди. Гроші на рахунку клініки для мами — ось що мало значення.

Увечері на них чекала вечеря в одному з найдорожчих ресторанів Києва — «Alaska». Олеся одягла сукню, яку для неї обрав стиліст: елегантну, чорну, стриману. Вона виглядала як леді, але почувалася як у чужій шкірі.

Вечеря стала випробуванням. Партнери Максима — огрядні чоловіки з дорогими годинниками — кидали на неї масні погляди та ставили двозначні запитання.

— То як вам, Олесю, нове життя? — запитав один, сьорбаючи віскі. — Важко, мабуть, звикнути до такого темпу після… тиші саду?

Вона посміхалася, відповідала ввічливо, але напруга зростала. Руки тремтіли. Коли офіціант підливав вина, вона випадково зачепила келих ліктем. Червона пляма розпливлася по білосніжній скатертині.

За столом запала тиша.

— Обережніше, — прошипів Максим їй на вухо, стискаючи її лікоть під столом. Його голос був крижаним. — Ти ганьбиш мене.

— Я не спеціально, — прошепотіла вона, відчуваючи, як до горла підступають сльози.

— Я не ідеальна лялька, Максиме! — прошепотіла вона вже в машині, коли вони їхали додому нічним Києвом. — Я жива людина!

— Ти знала, на що підписувалася! — вибухнув він, вперше втрачаючи самоконтроль. — Це гра за високими ставками. Мені не потрібна дружина, яка не може втримати келих!

— А мені не потрібен чоловік, який бачить у мені лише функцію! — викрикнула вона. — Ти використовуєш мою біду, мою маму. Але якщо ти думаєш, що купив мене з потрохами, то помиляєшся. Я маю почуття. І якщо ти цього не бачиш — ти сліпий.