Багатій узяв шлюб із простою садівницею, щоб утерти носа колишній! Та в першу шлюбну ніч він завмер від подиву…

Максим Данилов стояв біля панорамного вікна свого пентхауса на Печерську, вдивляючись у вогні нічного Києва. Місто внизу пульсувало життям, потоки машин на бульварі Лесі Українки зливалися у червоно-білі ріки, але тут, на 25-му поверсі, панувала мертва тиша.

Все, що він мав — цей розкішний краєвид, бізнес-імперія, статус одного з найвпливовіших забудовників столиці — було результатом його залізної волі та холодного розрахунку. Але цієї ночі жоден успіх не міг погасити полум’я люті, що випалювало його зсередини.

Каріна. Його наречена. Жінка, яку він вважав своїм тилом. Вона знищила все, що він знав про довіру.

Всього кілька місяців тому вона пішла від нього до його прямого конкурента — власника агрохолдингу, людини з сумнівною репутацією, але, як вона висловилася, з «більшим драйвом».

Максим гірко посміхнувся, стискаючи склянку з водою так, що побіліли кісточки пальців. Драйв? Він будував для них ідеальне майбутнє, фундамент, який не похитнути, а вона викинула його, наче використану фігуру з шахівниці. Найбільше його гризла не втрата кохання — це почуття давно атрофувалося, — а публічне приниження. Весь київський бомонд шепотівся за його спиною.

Тижнями він прокручував у голові варіанти помсти, але саме цієї ночі рішення прийшло саме собою. Холодне і просте. Каріна має побачити, що він не просто пережив її зраду, а знайшов дещо набагато краще.

Його план був бездоганним: одружитися з повною протилежністю Каріни. З жінкою, яка буде живим контрастом до штучної, «інстаграмної» краси його колишньої. Це мав бути шлюб не заради кохання, а заради демонстрації. Заради ляпаса громадській думці.

Наступного ранку Максим прогулювався територією свого заміського маєтку в Козині. Повітря тут було інакшим — пахло сосновою хвоєю та свіжо скошеною травою. Спів пташок здавався йому глузуванням над тим хаосом, що коївся в його душі.

Саме тоді він помітив її. Олеся.

Дівчина стояла на колінах біля клумби з гортензіями, її руки були в землі, вона обережно підрізала сухі гілочки. В її рухах була якась заворожуюча простота. Жодних зайвих жестів, лише повна зосередженість на роботі. Сонце грало в її волоссі, недбало зібраному у хвіст, і Максим спіймав себе на думці, що вперше за довгий час зупинився, щоб просто спостерігати.

Він підійшов ближче, намагаючись не шуміти, але дівчина відчула його присутність.

— Доброго ранку, Максиме Олександровичу! — промовила вона, підводячись.

Її голос був м’яким, ввічливим, але без тієї запобігливості, яку він звик чути від підлеглих.

— Доброго ранку, Олесю, — відповів він. Її ім’я злетіло з його вуст якось незвично легко. — Як давно ви у нас працюєте?

— Майже два роки. Я доглядаю за садом відтоді, як ви оновили ландшафтний дизайн.

Він кивнув, хоча його думки вже мчали вперед. У Олесі було те, чого ніколи не мала Каріна. Справжність. Вона не намагалася здаватися кимось іншим. Її проста футболка, робочі рукавички, відсутність макіяжу — все це кричало про щирість. Вона була ідеальною кандидаткою.

У наступні дні Максим почав частіше виходити в сад. Короткі розмови про сорти троянд чи систему поливу переросли в щось більше. Він дізнався про її життя, і пазл склався остаточно.

Олеся була єдиною дитиною у сім’ї, жила в скромній «панельці» на Відрадному і доглядала за тяжкохворою матір’ю. Жінці була потрібна складна операція на серці та дорога реабілітація. Олеся працювала на двох роботах, не скаржилася, але в її очах читалася втома і прихований відчай.

Одного пообіддя, коли вона складала інструменти в садовому будиночку, Максим вирішив діяти.

— Олесю, я можу поговорити з вами про дещо важливе? — почав він. Його тон був діловим, але він відчув легке хвилювання.

— Звісно, Максиме Олександровичу. Щось не так з газоном?

Максим глибоко вдихнув.

— Я хочу одружитися, — сказав він прямо, дивлячись, як здивування розширює її очі.

— Вітаю вас… — розгублено почала вона.

— З вами.