Я скасував весілля прямо під час тосту тестя! Те, що вони сказали про мою покійну маму, пробачити неможливо

Я подивився на них. На Ігоря, який пихато шкірився. На Тамару, яка закочувала очі. На Ліду, яка виглядала наляканою, але не зробила ні кроку мені назустріч.

— Знаєте що? — сказав я твердо. — Я піду. Мені тут точно не місце.

Я розвернувся і пішов до виходу. Мій батько підвівся миттєво. Сестра схопила сумочку, кинула на Тамару вбивчий погляд і пішла за нами. Кілька моїх друзів теж встали з-за столу.

Ми вийшли на прохолодне київське повітря. Вулиця жила своїм життям — машини, перехожі, вогні вечірнього міста. Але всередині мене все клекотіло.

Батько поклав руку мені на плече.

— Ти все правильно зробив, сину. Мама б тобою пишалася.

Я кивнув, але не відчув полегшення. Я відчув злість. І раптом зрозумів одну річ.

Якщо я зараз просто поїду, вони перекрутять усе так, ніби це я — істеричка. Вони скажуть усім, що я “перепив” або “перехвилювався”. Вони зроблять з мене винного.

— Я мушу повернутися, — сказав я.

— Що? — вигукнула сестра. — Навіщо? Тобі там нема чого робити.

— Є, — відповів я. — Я не залишу це незавершеним. Я хочу, щоб вони всі почули мою відповідь. Щоб ні в кого не виникло сумнівів.

Батько подивився мені в очі, зрозумів, що сперечатися марно, і кивнув.

— Ми з тобою.

— Ні, — заперечив я. — Це я маю зробити сам.

Я розвернувся і знову зайшов у ресторан.

У залі панував хаос, всі перешіптувалися. Коли я з’явився у дверях, голоси стихли. Ліда все ще стояла біля столу, витираючи сльози серветкою. Побачивши мене, вона зраділа.

— Максиме! — вигукнула вона. — Ти повернувся!

Вона, мабуть, подумала, що я прийшов вибачатися.

Я пройшов повз неї, прямо до “президії”, де сиділи її батьки.

Ігор підняв брову:

— Що, охолов? Прийшов просити вибачення?

Я не відповів. Я став так, щоб бачити всіх гостей, і голосно сказав:

— Прошу уваги.

Тиша стала мертвою.

— Я знаю, що це не те завершення вечора, на яке ви чекали. Але після того, що тут сталося, я не бачу сенсу тягнути.

Я набрав повні груди повітря.

— Весілля не буде.

Залою прокотився гул. Хтось зойкнув. Ліда закрила рот рукою.

— Максиме, ні… — прошепотіла вона.

— Це не емоції, — продовжив я, дивлячись прямо на Ігоря. — Це рішення. Я не збираюся пов’язувати своє життя з родиною, де немає поняття про повагу і вдячність. Де з моїх цінностей і моєї втрати роблять цирк.

Ігор підскочив:

— Ти робиш помилку, хлопче! Ти кидаєш таке майбутнє через дурницю!

— Дурницю? — перепитав я. — Ви називаєте пам’ять про мою матір дурницею? Ні, Ігоре. Помилкою було б залишитися.

Тамара виглядала так, наче от-от знепритомніє.

— Максиме, давай поговоримо завтра, на холодну голову…

— Ні, — відрізав я. — Розмов більше не буде. Все скінчено.

Я подивився на Ліду. Вона плакала, розмазуючи туш по обличчю. В її очах було благання. Але я не відчув жалю. Лише порожнечу.

Я розвернувся і пішов до виходу, цього разу — назавжди.

У спину мені долинуло відчайдушне “Максиме, стій!”, але я навіть не сповільнив ходи.

Коли за мною зачинилися важкі двері ресторану, я видихнув. Було боляче, так. Але ще більше було відчуття, наче з пліч зняли бетонну плиту.

Наступного ранку почалося справжнє пекло.

Я прокинувся від того, що мій телефон розривався від сповіщень. Сотня непрочитаних повідомлень у всіх месенджерах. Більшість — від Ліди. Кілька — від Ігоря й Тамари. А ще купа повідомлень від якихось далеких родичів, яких я бачив раз у житті.

Тон повідомлень коливався від благань до відвертих погроз.

Ліда писала простирадла тексту: «Пробач, Максиме. Я не хотіла тебе образити. Будь ласка, давай просто поговоримо. Я все поясню».

Ігор був агресивнішим: «Ти зганьбив нас перед усім Києвом. Ти про це пошкодуєш, хлопче. Так справи не робляться».