Я скасував весілля прямо під час тосту тестя! Те, що вони сказали про мою покійну маму, пробачити неможливо
Мені тридцять три, і донедавна я був заручений з Лідою — жінкою, з якою, чесно кажучи, планував прожити все життя. Ми познайомилися десь сім років тому на дачі у спільних знайомих. Хтось із хлопців смажив шашлики, а ми розговорилися про все на світі. Вона мала неймовірну усмішку, гострий розум, миттєво реагувала на жарти — між нами одразу виникла “хімія”. Тож коли рік тому я вирішив освідчитися, жодних сумнівів не мав. Здавалося, це ідеальний час і моя людина.
Але тоді я не до кінця усвідомлював гірку істину: одружуючись із Лідою, я, по суті, одружувався і з її родиною.
Її батьки, Ігор та Тамара, — це ті люди, для яких життєво необхідно бути в центрі уваги. Гучні, самовпевнені, з безапеляційною думкою про все на світі. Вони володіють доволі відомим рестораном у центрі Києва і поводяться так, наче тримають Бога за бороду. Спочатку я списував це на їхній холеричний темперамент, але з часом почав помічати, як їхнє відчуття власної винятковості та зверхність отруюють усе навколо.
Перш ніж розповісти, що саме сталося, я мушу згадати про свою маму. Її звали Надія Петрівна, і це була найсвітліша людина, яку я знав. Вона пішла від нас два роки тому після виснажливої трирічної боротьби з раком. Дивитися, як ця хвороба з’їдає її, було нестерпно, але навіть у найтяжчі моменти вона примудрялася думати про інших. Мама навчила мене, що таке справжня доброта, щедрість і вміння стояти за правду. Вона була не просто моєю опорою.
Мама була рятівним колом для багатьох. Вона вміла допомагати так тихо й делікатно, що людина ніколи не почувалася зобов’язаною чи приниженою. Вона просто бачила проблему і вирішувала її.
І це стосувалося також родини Ліди. Ігор та Тамара завдячують моїй мамі дуже багатьом, хоча, послухавши їх зараз, ви б ніколи про це не здогадалися. Коли я вперше познайомив Ліду з мамою, все пройшло нібито добре. Мамі Ліда сподобалася, вона мені так і сказала. Ліда теж поводилася чемно. Але що серйознішими ставали наші стосунки, то очевиднішим було, що моя наречена не надто ладнає з моєю матір’ю. Нічого драматичного, просто дрібні шпильки.
Наприклад, Ліда могла кинути фразу, що мама “занадто лізе в душу” або “аж надто хоче всім догодити”. Мене це коробило, але я списував усе на притирання характерів. Іронія ж полягала в тому, що моя мама врятувала родину Ліди від краху.
Кілька років тому, коли їхній ресторанний бізнес ледь не прогорів через кризу та невдалі інвестиції, саме моя мама виступила фінансовим поручителем, щоб вони отримали кредит. Жоден банк і жоден “друг” не хотів ризикувати, а мама повірила в них. Вона, будучи бухгалтером за фахом, навіть допомогла їм розібратися з “чорною дірою” в їхніх фінансах і склала покроковий план виходу з кризи.
І це спрацювало. Ресторан вижив, Ігор з Тамарою зберегли свій статус і статки. Але на цьому допомога не скінчилася.
Якось у розпал сезону у них на кухні зламався дорогий німецький пароконвектомат — серце професійної кухні. Грошей на новий у них в той момент не було, а без нього робота стала б, що загрожувало величезними збитками. Мама просто дістала свої заощадження і оплатила покупку нового обладнання. Вона ніколи не вимагала повернути ці гроші, навіть коли вони знадобилися їй самій на лікування.
Такою вона була. А ще був старший брат Ліди, Руслан. Хлопець геть закинув навчання, і його мали відрахувати з престижного столичного вишу за несплату контракту за останній семестр. Батьки тоді були у скруті, і саме моя мама тихо перекрила цю суму, щоб він отримав диплом. Вона казала: “Освіта — це те, що ніхто у тебе не забере”.
Це були не просто гроші. Це був час, нерви, енергія. Вона годинами консультувала їх з бухгалтерії, сиділа з дітьми Руслана, щоб той міг готуватися до іспитів. І знаєте що? Жодного разу — ні Ігор, ні Тамара, ні Руслан — не подякували їй по-людськи. Так, кидали якесь чергове “дякую” на бігу, але справжнього усвідомлення її допомоги не було. Мама ніколи цим не переймалася, їй не потрібні були грамоти чи поклони. Вона просто хотіла допомогти.
Коли мами не стало, світ для мене потьмянів. Втрата була такою глибокою, наче з мене вирвали шматок душі. Ліда була поруч, або принаймні я так думав. Озираючись назад, я розумію, що її підтримка була, м’яко кажучи, формальною. Вона часто казала: “Тобі треба жити далі, Максим”, або “Мама не хотіла б, щоб ти так убивався”. Технічно це правда. Але звучало це не як розрада, а як холодна відмашка. Мовляв, досить уже сумувати, ти псуєш мені настрій.
Під час підготовки до весілля тривожних дзвіночків побільшало. Ліда дивно реагувала на будь-яку згадку про маму в контексті церемонії. Я хотів включити у весільні обітниці невелику присвяту мамі, запалити свічку пам’яті. Ліда відмахнулася: “Хіба це не засмутить гостей? Весілля має бути веселим, Максе. Навіщо цей траур?”.
Я проковтнув це, бо не хотів сваритися. Але таких моментів ставало все більше. А ще були коментарі Ігоря та Тамари.
