«Дивись похорон у Zoom»! Начальниця не відпустила мене попрощатися з батьком. Вночі я провчив їх раз і назавжди…

Мене все ще трясло, коли я підійшов до скляних дверей кабінету Ольги Вікторівни. Дзвінок із лікарні розлунав о сьомій ранку, розрізавши тишу моєї квартири, наче ножем. Батька більше не було. Серцева недостатність. Жодних попереджень, жодних прощальних слів. Просто… кінець.

Я переступив поріг її кабінету, вже знаючи, що зараз доведеться просити про те, чого вона страшенно не любить давати — про людяність. Ольга сиділа за своїм величезним дубовим столом, як завжди, і тарабанила по клавіатурі з такою люттю, ніби цей макбук заборгував їй велику суму грошей. Вона навіть не підвела голови, коли я зайшов. За вікном сіріло київське небо, а внизу, на проспекті Перемоги, вже збирався ранковий затор.

— Привіт, — сказав я, відкашлюючись, бо голос зрадливо сів. — Мені треба кілька днів за свій рахунок. Батько помер сьогодні вранці. Похорон буде в Косові, це Франківщина, тож мені потрібно чотири дні. Дорога туди й назад займає купу часу.

Вона не дивилася на мене, продовжуючи друкувати. Тільки її брови ледь помітно смикнулися.

— Можеш взяти два, — сказала вона рівним, беземоційним тоном.

Я закліпав, не вірячи своїм вухам.

— Ольго, це Карпати. Тільки потяг в один бік іде цілу ніч, плюс ще автобусом добиратися. Я фізично не встигну за два дні.

Вона нарешті підвела очі. У них не було ні співчуття, ні розуміння — лише холодний розрахунок менеджера, у якого горять дедлайни.

— Ти можеш бути присутнім віртуально. Зараз це нормальна практика.

Я витріщився на неї, не впевнений, що правильно почув. У вухах зашуміло.

— Це мій батько. Він виховував мене сам із десяти років. Я не буду прощатися з ним через Zoom, дивлячись у екран телефону. Ти серйозно?

Ольга Вікторівна відкинулася на спинку свого дорогого ортопедичного крісла і зітхнула так, ніби саме я створював їй найбільшу проблему в житті.

— Тоді тобі доведеться вибирати, Андрію. У нас зараз міграція серверів для “Норланду”. Це критичний етап. Ти ж знаєш, що вся команда має бути тут, у офісі. Ми не можемо дозволити собі відсутність ключового розробника.

Ці слова вдарили болючіше, ніж я очікував. Я віддав цій компанії три роки життя. Я побудував з нуля кожен процес, на якому зараз трималася їхня інфраструктура. Я працював ночами, приходив хворим з температурою, прикривав помилки Віталіка та інших “ефективних менеджерів”, які не могли відрізнити сервер від тостера.

— Ти зараз серйозно? — мій голос став твердим, хоча всередині все кипіло. — Я жодного разу не брав лікарняний. Жодного разу не просив відгул. Я тягнув цей проєкт на собі.

Вона просто знизала плечима, поправляючи ідеально укладену зачіску.

— Це бізнес, Андрію. Ми всі чимось жертвуємо.

Я опустив погляд на свої руки. Вони тремтіли. Не від горя, ні. Від люті. Чистої, холодної люті.

— Добре, — сказав я тихо. — Два дні.

Вона одразу повернулася до монітора, наче мене вже не існувало в кімнаті.

— Заяву залиш у ейчарів, — кинула вона вслід.

Я вийшов з її кабінету, не сказавши більше ні слова. У голові гуділо, а в грудях тиснуло так, ніби туди залили бетон. Я пройшов половину довгого коридору в напрямку свого столу, минаючи ті самі сірі перегородки оупен-спейсу, де просидів понад тисячу днів. Колеги пили каву, сміялися, обговорювали плани на вихідні. Хтось скаржився на доставку їжі.

І саме в цей момент у мені щось тріснуло. Не гучно, не драматично. Просто — фінально.

Я не хотів озиратися, але озирнувся. Подивився на цей офіс так, ніби бачив його вперше: штучні усмішки, напівмертві очі людей, втуплені в монітори, плакати про “командний дух” та “ми — одна сім’я”, що вже почали відклеюватися від стін. Я продовжував іти, але не до свого столу. Я пішов прямо до ліфтів. На вихід.