«Звільніть тата, і ви встанете з візка»: у залі суду сміялися з 5-річної дівчинки, поки не сталося неймовірне…
Артем Борисович глянув на монітори. Пульс пацієнтки, який до цього був слабким і нерівномірним, почав вирівнюватися.
— Вона реагує… — прошепотіла лікар, не вірячи своїм очима.
— Повертайтеся до нас, Катерино Олександрівно, — голос Лілі став твердішим. — Світ чекає на вас. Ви ще маєте стільки всього зробити. Дива існують, і ви — частина одного з них. Прокидайтеся!
Раптом повіки Катерини здригнулися. Вона повільно розплющила очі й кілька разів кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд.
— Лілю? — ледь чутно прошепотіла вона хрипким голосом. — Де я?
— Ви в лікарні, пані Суддя, — Ліля сяяла від щастя. — Ви просто трохи заблукали, але тепер ви вдома.
Артем Борисович кинувся перевіряти зіниці та рефлекси.
— Це неймовірно. Свідомість повна, мова відновлена. Катерино, як ви почуваєтеся?
Катерина Олександрівна озирнулася навколо, і її погляд зупинився на Лілі.
— Я бачила сон… чи не сон. Я була в темному лісі, і голос Лілі вів мене до світла. Вона показувала мені стежку з вогників.
А потім сталося те, що змусило лікаря впустити стетоскоп. Катерина Олександрівна раптом різко вдихнула і подивилася на свої ноги під ковдрою.
— Лікарю… Артеме… — її голос затремтів. — Я їх відчуваю. Я відчуваю свої пальці.
Вона напружилася, і під ковдрою чітко ворухнулася права ступня. Потім ліва.
У палаті запала приголомшена тиша.
— Це медично неможливо, — пробурмотів Артем Борисович, кидаючись до ніг пацієнтки. — Твій хребет… нервові зв’язки були розірвані…
— Можливо, — посміхнулася Ліля, витираючи сльози радості. — Але її душа прокинулася повністю. А коли душа здорова, тіло теж згадує, як бути цілим.
Катерина Олександрівна плакала, не соромлячись своїх сліз. Вона дивилася на дівчинку з безмежною вдячністю.
— Лілю, що ти зі мною зробила?
— Нічого, пані Суддя. Ми просто згадали, як вірити.
Наступні кілька днів у лікарні нагадували калейдоскоп. Артем Борисович проводив тест за тестом, залучаючи кращих нейрохірургів міста. Вони збирали консиліуми, вивчали знімки МРТ і лише розводили руками. З медичного погляду відбулося те, що вони називали «спонтанною ремісією», але кожен у душі розумів: це було щось значно більше.
Катерина Олександрівна щодня займалася з реабілітологами. Це було боляче, виснажливо, але на її обличчі тепер завжди сяяла посмішка. Щоразу, коли ставало надто важко, вона згадувала голос Лілі та тепле відчуття її маленької долоні.
Через тридцять днів, як і було обіцяно, зала Солом’янського суду знову була переповнена. Але цього разу атмосфера була зовсім іншою. Не було напруги чи осуду — лише передчуття чогось великого. Роман і Ліля сиділи в першому ряду. Роман виглядав значно краще: він підстригся, знайшов охайний одяг і більше не ховав погляду.
Раптом двері відчинилися. У залі запала така тиша, що було чути політ мухи. До зали увійшла суддя Вербицька. Вона не в’їхала у візку — вона йшла. Повільно, спираючись на витончену палицю, але впевнено і самостійно. Кожен її крок супроводжувався тихими вигуками подиву та захвату.
Катерина Олександрівна піднялася на своє місце за суддівським столом, поклала палицю поруч і обвела залу поглядом. Коли вона подивилася на Лілю, дівчинка весело підмигнула їй.
— Панове, — почала Катерина Олександрівна, і її голос звуков так само владно, але тепер у ньому відчувалася небувала теплота. — Перед тим як ми почнемо, я хочу зробити заяву.
